Карта днів. Ренсом Риггз

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Відмінно, – і, уже збираючись піти, вона сказала: – Ой, поки не забула, – і з іншої своєї кишені вона витягла конверт і простягла мені. – Це на шопінг.

      Я зазирнув усередину. Він був набитий купюрами по п’ятдесят доларів.

      – Цього вистачить?

      – Е-е… Гадаю так.

      Вона коротко кивнула та одразу ж попрямувала до будинку, залишивши мене в збентеженні та з конвертом у руці.

      – Стільки справ, стільки справ, – бурмотіла вона, а потім гукнула мені через плече, показуючи вказівним пальцем у небо: – До вечора!

      РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

      Оскільки – тепер-три-дверний – седан моїх батьків міг умістити тільки половину нашої ватаги, нам довелося на шопінг робити два виїзди. У перший виїзд вирушили: Емма, тому що в мене завжди було до неї привілейоване ставлення, і я не робив із цього таємниці; Олівія, тому що вона була життєрадісна, а мені в цю мить хотілося чогось радісного; Мілард, тому що він безперестану до мене чіплявся із цим; та Бронвін, тому що її м’язи виявились єдиним способом змусити простромлені гаражні ворота відчинитися. Я пообіцяв Г’ю, Горацію, Єноху та Клер, що повернуся за ними за пару годин. А Горацій заявив, що новий одяг його все одно не цікавить.

      – Денім став повсякденним одягом, – сказав він, глянувши на мене скоса, – і нинішня мода втратила будь-яку довіру. Сучасний подіум схожий на табір одягнутих у джинсу шабашників.

      – Ти повинен мати новий одяг, – сказала Клер. – Так каже пані Сапсан.

      Єнох спохмурнів:

      – «Так каже пані Сапсан, так каже пані Сапсан!» Ти розмовляєш, наче заводна іграшка.

      Ми залишили їх сваритися, а самі пішли в гараж. За допомогою клейкої стрічки, пакувального дроту та невеличкого точкового зварювання, проведеного Еммою, нам удалося поставити на місце водійські дверцята; правда, вони не відчинялися та не зачинялися, але із чотирма дверцятами існувала набагато менша ймовірність бути зупиненими допитливими полісменами, ніж із трьома. Закінчивши, ми залізли в машину. За хвилину ми виїхали на затінену баньянами дорогу, котра вела вздовж Голчастої Коси.

      По обидва боки від нас виднілися великі будинки, у проміжках між ними де-не-де мелькав пляж. Це було вперше, коли мої друзі бачили стільки всього в цьому світі серед білого дня. І вони старалися мовчки напитися цим світом. Дівчата поприклеювалися до віконець позаду, а дихання Міларда затуманило переднє скло навпроти місця для пасажира. Я пробував уявити собі, на що це було для них схоже – усі ці краєвиди, на які я давно вже не звертав уваги.

      Чим далі ми їхали на південь, тим вужчою ставала коса. Великі будинки поступилися місцем трохи меншим, а потім – колонії приземкуватих кондомініумів родом із сімдесятих років та позбавленим смаку знакам, на котрих було зазначено назви тих володінь: ОСТРОВИ ПОЛІНЕЗІЇ, РАЙСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ, ФАНТАСТИЧНИЙ ОСТРІВ. Коли ми опинились у комерційній зоні острова, то кольори навколо просто вибухнули: укриті рожевою покрівлею крамнички, в яких продавався СКАЧАТЬ