Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ й сам не знав, навіщо все перекручує, у той час як розумом уже давно керувала заздрість. – Нічого, знайдеться й на тебе такий слідчий, у якого і німий говорить».

      Та коли дістався свого Ізюмського повіту, аж затремтів, пригадавши Грицеву шаблю і його блискавичну реакцію. З того часу спогади про дитинство не давали йому навіть перепочити. Усе нагадували, як часто малий Яків бігав до Грицька додому, аби його мати хоч щось дала поїсти. Та так ставало тепло й затишно в їхній хаті, що коли повертався у свою, аж сльози з очей капали. Але сьогодні й це збурювало в його душі протест, особливо проти товариша дитинства. «У твоїх батьків хоч щось було, а в моїх геть нічого. Батько від сухот помер, ще коли мені чотири роки не виповнилося, а мати наймитувала в пана Чалого, куди мене ніколи не пускали. Гнали звідти палицями, аби не об’їдав їхніх собак. Бувало й цькували, аби не ліз до їхнього корита по вівсяну та пшоняну кашу з кониною. Тоді я навіть їм заздрив, бо мені жилося набагато гірше. Ти ж ніколи не стояв з простягнутою рукою, а мені доводилося, – хоч і неприємно було пригадувати свої поневіряння, але забути про них він не міг. – Та й одежина на тобі хоч старенька була, а я зовсім у лахмітті ходив, спав там, де ніч застала, мився дощами, а одяг сушив своїм худим тілом. З восьми років по наймах. І не тікав від жодного пана, як ти, бо за миску супу ладен був робити будь-що», – після кожної такої сповіді йому завжди ставало важко дихати, навіть ковток води чи горілки не допоміг би, тож набравши повітря повні легені, сидів якусь хвилину, поки в голові не починало паморочитися.

      А перед ним два парубки вже біжать у військкомат проситися на фронт. Гриць справді хотів, а Яків просто слідом, аби форму на себе вдіти та похизуватися. З них насміхаються, кажуть: ще треба рік-другий підрости, а вони за місяць знову туди прямують. Після чергової невдачі щодуху мчать на вокзал – дивитись, як відправляють призовників, як плачуть матері, жінки й наречені та як весело грає гармошка. «І все-таки ти потрапив на війну раніше. А там уже як риба у воді. Зі шкіри вилазив, аби вийти в „люди“. Тому й в ударний батальйон записався, розраховуючи, що там швидше зможеш добитися підвищення військового звання».

      Та про що б він не думав, той червневий заколот, а разом з ним і шабля в Грицевій руці, були перед його очима.

      «Не прощу я тобі цього, ніколи не прощу, – аж кулаком махав у повітрі. – Знаю я тебе – ти й у гайдамаки пішов за званням петлюрівського офіцера, мало тобі було Георгіївських хрестів. Не інакше, як порівнюєш себе з Наполеоном. Пригадую, як ти ще в Цареборисові пишався таким прізвиськом. Звісно, щось є спільне між вами – той теж малий на зріст був, із бідного й непомітного корсиканця молодим вибився в офіцери. Але він став імператором Франції, а ти про таке навіть не мрій. Тобою захоплюються тільки тому, що вони тебе не знають. А я знаю, ти – реакційний авантюрист, – сказав, навіть не розуміючи, що воно означає. – Ти завжди читав мої думки, а сьогодні я твої читаю. І що тобі скажу, друже, наостанок: з цього часу наші шляхи розходяться. СКАЧАТЬ