Політ ворона. Доля отамана. Ганна Ткаченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – поки питала про можливий кінець, її брови аж високо на лобі спинилися.

      – Може й так статися, – у його голосі не було ні жалю, ні страху. – Що ж робити, коли їх усе більше й більше стає? – і такий у нього був вигляд, неначе він їх бачив. – Після міліції військових прислали порядки наводити, але й ті спилися. Якби ж роззброїти – тільки як те зробити, коли вони біля заводу свої кулемети поставили; спершу для того, щоб крім них там ніхто не хазяйнував, а тепер – щоб відстрілюватися, вирішивши, що їм поспішати нікуди. Окопи порили, барикади зробили – усе по науці, військові ж.

      – А з чого ж почалося? – хотілося Насті й про те дізнатися.

      – Кажуть, більшовики в їхній полк пробралися і так їх загітували, а вони справді уміють це робити, що солдати перестали слухатися своїх командирів і пішли громити крамниці, міську управу, думу, маєтки багатих, словом – усе, що потрапляло під руку. Мабуть, чули про страйк військових у нас і в Балаклії, бо ті вважали, що їм живеться гірше, ніж робітникам. До того ж годувати стали погано, посилаючись на війну. А тут не інакше, як хтось таку ідею підкинув, от і кинулися всі до горілчаного заводу.

      – А ти, Петре, все ж там був, – давно здогадавшись, вона вирішила про те сказати.

      – Ні, Бог з тобою. Я ж непитущий, – сам розгубився і вже пошкодував, що прибіг до неї з такою новиною. – А от Акима твого там бачили, – неначе обухом по голові її вдарив.

      – Невже! – вона аж зблідла. – Чого ж ти одразу не сказав? Півгодини голову морочиш, і аж тепер надумався! – але він уже тікав на вулицю, щоб більше нічого не питала.

      Тисячі солдатів, гусаки з горілкою, усі туди з’їжджаються і збігаються, шахтарі, міліціонери, солдати, наливають, частують, співають, люди по хатах ховаються, є убиті й потоплені – усе скоєне знову промайнуло перед її очима. «Акиме, і навіщо я тебе на світ Божий народила!» – кричала її душа, а вуста мовчали. Лише згодом прийшла до тями. Швидко одягла чистішу кофтину та спідницю, накинула на плечі Мусіїв шерстяний піджак і майже побігла до вокзалу. «Я ось тобі покажу! Ти більше ніколи не будеш агітувати! – від гніву аж душа тряслася, неначе збиралася й зовсім з грудей вискочити. – Дорослий він! І не чекайте на нього! – пригадувала останні слова. – Оце я виростила! Оце дочекалася помочі! – ніяк не могла заспокоїтись. – Тепер не знаєш, у який бік бігти», – з такими словами спинилася вже на пероні.

      Тут було людно, як ніколи, та все ж більше військових, ніж цивільних. Вона шукала родича її покійного Мусія – Данила, який працював на залізниці. Але він перший її помітив.

      – Що ти робиш у такій сутолоці? – спитав, нахмуривши брови.

      – Тебе шукаю, – зраділа вона. – Мені б у Бахмут якось потрапити, – не хотілося навіть йому говорити правду.

      – Я так і зрозумів. Але це зовсім неможливо. Там зараз дуже багато люду, може, й більше десяти тисяч. Учора й наших резервістів туди відправили, а сьогодні ще два батальйони юнкерів із Чугуєва, з ними й бригаду кулеметників СКАЧАТЬ