Війни Міллігана. Деніел Кіз

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ п’ять і сорок сім – аллен закарбував це у пам’яті. Чоловік сів поруч.

      – Я бачив твої картини в журналах. І по телевізору. У тебе чудові пейзажі! І натюрморти теж. Я й сам трохи малюю, але до тебе мені далеко. Може, ти даси мені якось кілька порад? Звісно, якщо у тебе буде вільний час.

      аллен подумки всміхнувся фразі «вільний час», але продовжував мовчати. Чоловік дивився на нього, чекаючи згоди, і зрештою аллен вичавив з себе:

      – Так, звісно, тільки я малюю лише портрети.

      Чоловік усміхнувся вже тепліше.

      – Слухай, ти розслабся трохи. Це та ще діра, але ти звикнеш. Не переймайся щодо товстуна Оггі, а от містерові Фліку довіряти не варто. Це отой, лисий. Він лиже зад директору. Я тут три роки і зістарився лише на десять. Мене звати Джоуї Менсон, – він підморгнув, підвівся й пішов геть, махнувши рукою, мовляв, розслабся.

      аллен струсив попіл з цигарки і пішов шукати свою кімнату. У сорок сьомій було повно незнайомих речей, тож він пішов у сорок п’яту. Тут на шафці скотчем були приклеєні фото матері Біллі, а ще сестри й брата. Між шафкою і туалетом аллен виявив паперовий пакет зі своїми особистими речами, а ще – кілька зім’ятих листів, адресованих Вільяму Міллігану у відділення № 22. Вочевидь, його недавно перевели у нове відділення, бо якби він був тут давно, Джоуї Менсон уже був би з ним знайомий. Це вже краще: значить, ніхто тут не чекає, що Біллі має його знати.

      У двері гучно постукали. аллен повільно відчинив і відсахнувся назад: закриваючи собою весь прохід, на нього дивився двохметровий Голіаф. Чоловік важив, мабуть, кілограмів 130 і мав величезні руки. Такий запросто ламає людям кістки!

      У одній руці він тримав пластиковий бідон з холодним чаєм, а іншу простягнув для привітання.

      – Привіт, я Ґейб.

      – Я Біллі, – відповів аллен і потис його гігантську долоню. Голос у нього був знайомий. Мабуть, це він в обід порадив Оггі наїстися лайна – він один був достатньо великим для такого.

      Незважаючи на загрозливі розміри й неголене обличчя, його рідке русяве волосся і блакитні очі справляли приємне враження. Не Голіаф, а швидше Давид.

      – Сподіваюся, ти не зек у пересилці, – сказав Ґейб м’яким приємним голосом.

      – Не знаю, – знизав плечима аллен.

      – Якщо не знаєш – значить, точно не зек. Я боявся, що ти зек. У нас у відділенні «А» давно не було новеньких. Двадцять один місяць. А значить, ми, пересильні Ашермана, скоро поїдемо назад у свої тюрми, – він кинув на аллена зацікавлений погляд, чекаючи на підтвердження.

      – Я не з тюрми приїхав, – відповів аллен.

      Велетень згадав Ашермана. Це ім’я якось називав Ґері Швейкарт – коли вони говорили про закон, що якийсь час існував у Огайо. Згідно з ним, у Ліму могли відправляти ґвалтівників та інших правопорушників із в’язниць, якщо вважалося, що тут їм зможуть вправити мізки. Ґері казав, що в клініці активно застосовують електрошок, і багато пацієнтів-в’язнів перетворилися на овочі, СКАЧАТЬ