Соловецький етап. Антологія. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Я дивлюсь. «Равняйтеся!» «Расщитайся по порядку!» А тут такі дядьки стоять, що мабуть він цего «порядку» ніколи і не бачив. То інженери, то дядьки такі, що нічого не знають, то батюшка, то якийсь інтелігент і у додаток цего ще стояли люде, що навіть по нашому не вміли й балакати – кавказці. Жидів між цими людьми було зрідка, а кацапів – мало зовсім. Вистроїлися. Коли приходить ротний, – прізвище Курілко, і обзивається: «здра сєдьмая рота!» Ми обізвалися. Каже: «не чую! Треба так обзиваться, щоб аж в Петрограді було чути». То ми йому гавкали, гавкали «здра», так щоб було чути аж у Петрограді, а мабуть не чули. І тільки й балачок у него, що «Мать вашу» і у ребра і у печінки. І немає у людини того органу, щоб він не сказав у нього «мать». Та ще казав: «Загадаю тебе лезь у воду – полезіш, загадаю ложіться в грязь – положіся; у бочку із навозом полезіш». Так і було! Я думав, що це так собі, аж воно правда. Такого чоловіка, – 43 роки прожив, – не бачив. Коли б його із усієї земної кулі люде не бачили.

      Пробув я там так з тиждень. Коли якось у вечері о 10 годині, викликають у командіровку плотників і мене у той самий гурт. Вийшли ми. Холодно. Роспитався я, у яку командіровку. Кажуть, у гарну: бараки робити для тих, котрі будуть ліс рубати, так за для них такі хати будувати. Перекликають нас, забирають, ведуть на станцію, садовлять у вагони і везуть. Куди ж везуть? Десь на північ, у якийсь Зашеєк, що я єго ніколи не чув. Везуть. Ні води нам не дають, – нічого. Привозять у Зашеєк, кажут, – треба йти один кілометр до будинків. Приходимо. Стоять, правда, будинки. Коли виходять ізвідтіля люде й не люде, чорти не такі: обірвані, зарощі, босі, голі, чорні. Коли роздивлюся, аж то мої земляки, а я їх зовсім і за людей не полічив. А і я ж у таке життя іду! Щось мені показалось дуже страшно. Доводять нас до тії хати, де нам прийдеться жити. Коли я подивився на ту хату, аж та хата сажою укрита: вікон від сажі не видно, не видно й рям. Іще страшніше мені стало. Заводять нас у хату, де мешкає 65 громадян. Сажа на нарах, сажа на стелі, у сажі люде – обірвані, голі, зарощі. А воші так і лазять… І дарма, що люде забиті долею, ну прийняли нас нічого. Стали роспитувати про свій край: як люде живуть і яке положення на Україні. Ми ж стали питати, яке тут положення. Кажуть, – «кепське: хто сюди заїзжає, то уже не вертається». Мені іще стало страшніше. Тоді і думаю собі: як би ізвідціля утекти.

      Переночували. Гонять нас на роботу, – шпал носити. А їсти дали нам на сутки 500 грам хліба і 2 ложки каші. Так і пішли ми на роботу. Працювали ми до вечора, а у вечері дали супу із гнилою рибою і теж дві ложки каші. Так ми полягали і спати. Не було де лягти, так я ліг біля порога. Так я прожив там три дні. Почали готувать човен, щоб їхать по річках і великих озерах з високими камінистими порогами на північ іще 130 кілометрів, до краю, що називається Бабїн Кут. Приготовили човна, наклали харчів, струмент і усе, що казали. І збирають нас 65 чоловік одправляти. Сіли ми у човен і поставили паруса, а тут люде були ті, котрі ніколи й води не бачили. Ну я води не боявся, бо я виріс на воді. Так що мені було нічого. Страшно тільки було того, що уже було СКАЧАТЬ