Соловецький етап. Антологія. Антология
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Соловецький етап. Антологія - Антология страница 1

СКАЧАТЬ ок серед них завжди становили українці».

      За спогадами Семена Підгайного, якому пощастило вижити, до середини 1937 р. на Соловках було зібрано найкращих представників «української підсовєтської інтелігенції та українських комуністичних кіл».

      У нас прийнято вважати Сталіна найбільшим тираном, але насправді ще Лєнін вдавався до терору і вважав, що стару інтелігенцію, старі політичні сили треба усунути або знищити. От тільки він російських письменників та вчених випустив за кордон, а українці такого щастя не мали. В одному з листів до Сталіна Лєнін писав: «Арестовать несколько сот и без объявления мотивов – выезжайте, господа!.. Харьков обшарить, мы его не знаем, это для нас «заграница». Чистить надо быстро…»

      Дуже шкода, що не було вислано за кордон ще й українських інтелектуалів, які б таким чином могли вижити, як вижили російські. Своїх вони тоді ще жаліли.

      Сталін, керуючись настановами Лєніна, знищив майже до решти стару ленінську гвардію, а окрім неї і більшість полководців. Заможне селянство вважалося теж ворогом, як і інтелігенція, а особливо та, яка втекла з Заходу, шукаючи раю в більшовицькому пеклі.

      Чекісти шили липові справи тисячами, вигадуючи неіснуючі контрреволюційні організації, а потім у 1938-му перестріляли й тих, хто слухняно шив ті справи. Знищено було не тільки рядових чекістів, але й великих начальників, як Балицький, Єжов, Ягода. В своєму останньому слові перед розстрілом 3 лютого 1940 р. Єжов заявив: «Я почистив 14 000 чекістів. Але величезна моя провина в тому, що я мало їх почистив».

      Цікаво, що найбільше терор зачепив чекістів-євреїв, яких у 1935 році в НКВД працювало 40%, а в 1940 році їх залишилося 4% від усього особового складу.

      «Серйозної і спеціальної розробки потребують питання моральних критеріїв, за якими діяли чекістські органи, – пишеться в збірнику «Остання адреса». – Тут можна вказати на одну характерну рису: з року в рік інструкції з добору кадрів усе менше нагадували про відданість «справі пролетаріату». Керівників ЧК, а згодом ГПУ—НКВД, хвилювало насамперед інше – вміння працівників бути дисциплінованими, виконувати всі доручення, зберігати секретність у будь-якій справі».

      Уявлення про тогочасні умови роботи дає невеличкий уривок з листа групи комуністів-чекістів до ЦК РКП(б) від 18 березня 1921 р.: «Як це не сумно, але ми повинні зізнатися, що комуніст, потрапляючи до каральних органів, перестає бути людиною, а перетворюється на автомат, який вводиться в дію механічно. Навіть механічно мислить, бо в нього відібрали право не тільки вільно говорити, але й вільно індивідуально мислити… Тепер, якщо ми подивимося на комуністів, які знаходяться у пролетарських каральних органах, то ми побачимо, що вони стоять поза політичним життям Республіки, оскільки завдяки довгому перебуванню в каральних органах, завдяки одноманітній, черствій, механічній роботі, що полягає тільки у розшукуванні злочинців і в знищенні, вони поступово проти власної волі стають індивідами, які живуть окремим життям. В них розвиваються погані нахили, як пихатість, честолюбство, жорстокість, черствий егоїзм тощо, і вони поступово, для себе непомітно, відколюються від нашої партійної сім’ї, створюючи свою особливу касту, що страшенно нагадує касту колишніх жандармів… Будучи броньованим кулаком партії, цей самий кулак б’є по голові партії».

      Багато чого автори цього листа визначили дуже влучно. Тенденції, що виявилися ще на початку 20-х років, не тільки не зникли, а навпаки, зміцнилися в наступні роки. І бив «броньований кулак» у першу чергу не по голові партії, а по представниках інтелігенції, насамперед – старої української інтелігенції. Всебічне нагромадження «компромату» проти неї почалося досить рано, як і досить рано розпочалося розгортання політичних процесів за наперед підготовленим сценарієм.

      Першим з них в Україні був процес над членами колишнього найпотужнішого конкурента більшовиків – Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) у травні 1921 р. Цей процес відомий ще під назвою «справа Голубовича» (за іменем колишнього прем’єр-міністра УНР Всеволода Голубовича). Усі обвинувачення мали виключно політичний характер і були підпорядковані задуму «затаврувати» уряд Української Народної Республіки (за укладення миру з німцями у 1918 році, організацію повстанської діяльності, за Варшавську угоду 1920 р. тощо).

      Матеріали у цій справі збирали чекісти. Попереднє слідство здійснював заступник начальника особливого відділу ВУЧК С. Дукельський, а В. Балицький очолював спеціальну комісію. Згори з політбюро було «підказано», як готувати обвинувальний акт: «В обвинувальному акті відзначити зв’язок з бандитами та білогвардійцями як на Україні, так і за кордоном… Процес використати, щоб дати характеристику поведінки української інтелігенції».

      До речі, свідками на згаданому процесі були В. Затонський, колишні члени УПСР П. Любченко, О. Шумський, І. Кулик, В. Еллан-Блакитний, Ю. Мазуренко. Лише В. Блакитний помре власною смертю, а решта діячів були знищені.

      Олександра Шумського, наркома освіти України у 1924—1927 роках, було оголошено СКАЧАТЬ