Одіссея. Гомер

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      ¹²⁰ Ложе і любого їй за свого визнаватиме мужа!

      Так, коли мужем взяла Оріона Еос розоперста,

      Дуже їй заздрили ви, що в небі живете безжурно,

      Поки, здогнавши в Ортігії, ніжними стрілами з лука

      Золотошатна убила його Артеміда пречиста.

      ¹²⁵ Так, коли, серця послухавши, пишноволоса Деметра

      На цілині, уже ораній тричі, кохання і ложе

      Стала ділить з Ясіоном, – недовго було невідомо

      Зевсові це, і блискучим його поразив він перуном.

      Заздрите нині й мені ви, що смертного маю за мужа.

      ¹³⁰ Я ж врятувала його, коли на розбитому кілі

      Він опинивсь, – корабель його бистрий перуном блискучим

      Зевс ущент розтрощив серед винно-пурпурного моря.

      Товариші його знатні загинули всі в тій дорозі,

      Тільки його сюди вітер приніс і хвиля пригнала.

      ¹³⁵ Я ж і кохала його, й годувала, й безсмертним зробити

      Пообіцяла, щоб він уже зовсім не старів ніколи.

      Та неможливо веління егідодержавного Зевса

      Переступати й богам або ухилятись від нього.

      Раз того Зевс вимагає й наказує, – хай уже їде

      ¹⁴⁰ В море пустинне, мені ж – нема його як виряджати:

      Ні кораблів веслохідних у мене нема, ні супутців,

      Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.

      Все ж я готова порадить його, не таївши нічого,

      Як йому цілим-здоровим до рідного краю вернутись».

      ¹⁴⁵ Відповідаючи, мовив тоді їй гонець світлосяйний:

      «Тож відпусти його швидше, побійся ти Зевса гнівити,

      Щоб і тобі його гніву зазнать не прийшлось незабаром».

      Мовивши це, віддалився могутній гонець світлосяйний.

      Зевсову волю від нього почувши, німфа-владарка

      ¹⁵⁰ До Одіссея, відважного серцем, відразу ж побігла.

      На прибережній він скелі сидів, і від сліз його очі

      Не висихали, солодке життя по краплині стікало

      В тузі по дому, й до німфи душа його вже не лежала,

      Ночі, проте, мимоволі проводити з нею він мусив

      ¹⁵⁵ В гроті глибокім, хоч сам не бажав, а вона лиш бажала.

      Вдень же на скелі стрімкій над берегом моря сидів він,

      Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,

      І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.

      Близько до нього підходить і мовить в богинях пресвітла:

      ¹⁶⁰ «Годі тобі, бідолашний, журитися так і весь вік свій

      Тут марнувати! Я вже тебе й відпустити готова.

      Йди ж бо великі дерева рубай та міддю збивай з них

      Пліт широкий; а потім помостом із брусся його ти

      Високо встелиш, щоб виніс тебе він крізь море імлисте.

      ¹⁶⁵ Хліба, й води, і вина червоного дам я доволі,

      Щоб у дорозі голод свій мав би ти чим вдовольнити,

      В СКАЧАТЬ