Голос перепілки. Марія Ткачівська

Чтение книги онлайн.

      Наступного ранку Мартин знову подався старцювати. Він знав, що сьогодні мусить щось принести. Двері пані Зелінської були зачинені. Мартин кілька разів натиснув на клямку, ще кілька разів постукав у двері й знову натиснув на клямку. До дверей ніхто не підходив. Мартинові здалося, що він чує за дверима кроки. Вслухався в них, як вслухаються в ніч, коли за вікном гуде вітер. Мартинові навіть здалося, що він бачив, як загойдалася у вікні фіранка. Про всяк випадок навіть тричі гукнув:

      – Пані Зелінська, то я, Мартин. Не впізнаєте мене? Я Стефчин Мартин. Втворіт мені! Не бійтеси. Я не злодій!

      Фіранка більше не гойдалася, і за дверима не було чутно кроків.

      До Варвари Мартин не йшов. У неї свої два малі гаврики. Вона й сама не знає, як із ними раду дати. Минулого тижня, коли Мартин з’явився у Варвари на порозі, а саме в цей час її чоловік вечеряв, у нього закрутився світ, і він упав посеред кімнати. Мартин знав, що Варварі добряче перепало від Дмитра і за те, що віднесла Мартина додому, і за той шматок хліба, який чоловік знайшов у Варвари за пазухою, коли вона тримала Мартина на руках. Дмитро бив Варвару щоразу, коли Мартин переступав їхній поріг. «То не він б’є, а горівка, – казала Варвара. – Як тверезий, то людина. А як нап’єси, то ні з комареву ніжку нікому ніц не даст».

      «Чого одні дают кусник хліба, а інші відбирают? Чого одні багаті, а інші такі, як ми? – Мартин витер рукавом очі й ще раз глянув на Варварине вікно. – Най краще в мене болит шлунок, ніж у Варвари – тіло».

      Сьогодні відмовили всі. Останнім порятунком був Трохим.

      – Я казав, аби’с більше не приходив? Казав? Дивиси на мене й відповідай. Казав?

      – Казали, – утомлено підвів Мартин на Трохима очі.

      – То якої мари ти знов прийшов?

      – Влодко не може їсти сухарики з глини. Я і круцьки ліпив. Не їсть.

      – Ну а мені то шо?

      – Як шо? Ви поможете й’му, правда?

      – Нє! – гримнув Трохим. – Йди гет!

      – Та як гет? Влодко не може їсти сухарики з глини.

      – Скажи це свої Стефци, а не мені. Я не збираюси годувати її вилупків. А тепер забирайси звідси. Марш!

      – Трохиме! – Мартин став перед ним на коліна й обійняв його ногу. – Там, на столі, ще є пару дрібок. Дайте хоч дві.

      – Я сказав: гет!

      Мартин тихо переступив поріг і поплентався додому. Він не знав, що має сказати Влодкові.

      Влодко, як і щодня, майже нерухомо сидів у кутку кімнати й чекав.

      – Дай! – прошепотів малий ледь рухомими губами, мляво підводячи на Мартина свої сині очі й повільно простягаючи до нього важкі руки.

      Мартин підійшов до малого й торкнувся його надутих, як м’ячики, маленьких пальчиків. Влодко спробував незграбно схопити Мартинову руку й дотягнути її до рота. Рука була порожня й мокра від СКАЧАТЬ