Голос перепілки. Марія Ткачівська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Слухала, як потріскує вогонь, і забувала про день. Вогники відсвічувалися у Влодкових оченятах і ясними язиками світили в Стефчиній пам’яті, у її незрячих очах. Малий тримався тоненькими пальчиками за Стефчину хустину й дрімав. Згодом Стефка підводилася, притримувала однією рукою малого, другою – підкидала полінця, зачиняла дверцята печі, сідала й знову міцно тулила до себе Влодка. І так вони довго сиділи на дзиґлику, не відводячи погляду від жовтих прудких язиків, що полискували крізь широкі шпарки у дверцятах. У казанку булькала вербова кора. Було чути, як погойдується біля печі дзиґлик, як поскрипують його дерев’яні лапки і як ледь-ледь бринить Стефчин голос:

      – Котилиси вози з гори, на долині стали,

      Любилиси чорні очка, тепер перестали.

      Любилиси, кохалиси, мати їх не знала,

      Розійшлиси, розсталиси, як на небі хмара.

      Далі Стефка поволі підводилася, брала на руки Влодка, несла його до ліжка, клала на солом’яний матрац коло стіни й бралася студити чай. Вона переливала його з банячка в банячок, не проливаючи ні краплі на землю. Цей чай був для Влодка. Мартин сам студив свій чай, випивав його й залазив до брата. Стефка накривала обох великою Варвариною хусткою, поверх якої накидала верету. Ось так і перебували всі троє до ранку. А зранку Стефка знову даремно бігла в село на пошуки роботи. Яка робота взимку?! Але їсти дітям треба.

      Почався голод. Стефку вже ніхто не брав на роботу – ні пір’я дерти, ні кукурудзу лущити: в інших теж був сутуж на харч. Навіть пані Зелінська не кликала її, хоча досі була навчена на чужі руки. Та пані була добра, і коли Стефка приходила просити, завше давала їй не просто кусник кулеші, а й солодкий сухарик. Сухарик був такий смачний, що Мартин завжди уявляв, як він тане в роті. Сухарик зазвичай діставався тільки Влодкові. Останнім часом у пані Зелінської двері були зачинені, і Стефка посилала до неї Мартина. Але й Мартинові не завжди відчиняли. Тепер просити вони ходили удвох: Стефка починала з горішнього кінця, а Мартин – із долішнього. Ось так і йшли від хати до хати, щоб принести додому хоч крихту хліба. Та хто прошакові радий, коли й у себе в коморі порожньо?

      – Я тобі вчора вже давав хліба, Мартине, – лаявся Трохим. – Я ж не можу щоднє варити для тебе кулешу й відкладати тобі кусник хліба.

      – Учора ви дали мені тілько півкусника, і Влодко вночи не плакав. Може, ви дасте мені ще той другий кусник, і я більше не прийду просити. Обіцяю.

      – Та я тобі давав того тижня грудку кулеши.

      – І того тижня Влодко такой не плакав. Я кулеши вже не прошу. Тілько чвертку кусника хліба. Остатний раз. Я більше не прийду, обіцяю.

      – Учора ти такой казав, шо обіцяєш не приходити, і прийшов. І далі канькаєш.

      – Та я не для себе. Для Влодка.

      – А мені то шо. Най й’го Стефка годує.

      – У Стефки ніц нема.

      – То най заробит.

      – В’на сліпа, і її вже ніхто на роботу не бере. Якби брав, я би не просив чвертку кусника.

      – Ото СКАЧАТЬ