Голос перепілки. Марія Ткачівська
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Голос перепілки - Марія Ткачівська страница 5

СКАЧАТЬ Олесю, ніж хлопчика.

      Влодко був для Мартина забавкою й покаранням одночасно. Відколи малий народився, Мартин був єдиний, хто про нього турбувався. Коли він прокидався, у хаті вже нікого не було. Мартин знав, що Стефка мала встати перша, занести до хати відро води й поставити в сінях. Відтак вона набирала ще два металеві банячки води для Мартина та Влодка й ставила на столик біля ліжка. Увечері Стефка мала принести кусник хліба або дрібок кулеші, що заробляла за день. «Могли би давати й дві дрібки, – думав Мартин. – Хіба багатим не все одно, скілько кулеші варити?»

      Мартин знав, що Стефку в селі називали наймичкою, але це було якось приємніше, ніж «прірва».

      – Стефко, а шо таке «прірва»? – запитав якось Мартин, коли вони ввечері їли кулешу.

      – Бійси Бога, Мартине. І чи тобі не встидно таке питати? – Стефка зашарілася, ухопила з Мартинових рук миску й з грюкотом кинула на піч. Миска розгойдалася, втратила рівновагу й шуснула на землю. Жовта грудка кулеші гуцнула на землю й закотилася під лавку. Мартин бачив, як Стефка намацувала пальцями кулешу, як витягла її з-під лавки, як поклала її собі в рот і як довго стояла біля вікна, витираючи обличчя запаскою.

      Мартинові стало шкода Стефки. Він підійшов до неї, притулився до руки й прошепотів:

      – Ти найкраща прірва у світі, Стефко.

      Не всі ті, у кого Стефка гарувала, були багачами, але дві хапкі руки за кусник хліба – кому не підмога? Холод і голоднеча далі гнали її щодня від хати до хати. Як могла, увихалася, лиш би брав хто. Через те, що сліпа, багато платні не візьмеш. Стефка, як і раніше, ховала під тоненьку сіру платину свої чорні, як сім галок, коси, вбирала довгу вицвілу димку,[26] сардак і виходила з хати. Діти ще спали. Вона була маленька й прудка, ніякої роботи не цуралася. От тільки б ще очі могли бачити. «Рукам не конче видіти, ними треба робити», – заспокоювала себе. Стефчині руки добре знали свою роботу, тому й мали її. «Через ті роботи я всліпла, – казала вона Варварі, коли та десь-колись зазирала до Стефки. – Хіба’м знала, що вітер занесе селітру в очи? Ненависна Китиха тілько фукала: сип більше, бо зерна не буде. Але не пересип, бо спалиш корінь. Хіба всім потрафиш? Я сипала аж до вечора, бо на другий день мав падати дощ. Та під вечір звіявси вітер, шо аж душу видувало. “Сип, – желіпала[27] Китиха, – най дощ відразу скропит! Сип, буде ліпше рости”, – галайкала ґаздиня. Ото’м досипаласи!»

      Мартин чув усі ті розмови, хоча вдавав, що нічого не тямить. Та коли міг і чим міг, підсобляв Стефці. Інколи вона брала його із собою, і він цілий день збирав картоплю. Навіть тоді, коли йому було лише чотири роки. Відколи з’явився Влодко й коли для Мартина не було іншої роботи, він цілий день назирав за малим, дожидаючи Стефку. Улітку й восени було легше пильнувати Влодка. Удвох вони шугали в ліс. Мартин то ніс малого на ґорґошах,[28] то вів за руку. Він уже знав, де є суниці й малина, жолуді й букові горішки. «Лише не йдем у темні джємори,[29] СКАЧАТЬ



<p>26</p>

Димка (діал.) – спідниця.

<p>27</p>

Желіпати (діал.) – кричати, сваритися.

<p>28</p>

Нести на ґорґошах – на шиї, так щоб ноги того, кого несуть, звисали вперед.

<p>29</p>

Джємори (гуцул.) – лісові хащі.