Голос перепілки. Марія Ткачівська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ досі й не підозрював, що можна бути таким обхідливим із кожним.

      – Охайність і чистота – дзеркало притулку. Роздягайтеся! – звеліла пані Зося. – Вбрання скидайте он туди! – показала на кут, де лежав сплющений порожній мішок.

      Мартин поквапом заховав картуза за плечі. «Не віддам!» – прошепотів він подумки. Далі нишком присів і поклав картуз під лаву. Здається, ніхто не помітив. Крім зизуватого хлопця (згодом Мартин дізнався, що то Іван Лаба). Але той не встиг ще пустити пари з рота, як Мартин наступив йому на ногу й показав кулака. Хлопець засичав і показав кулака у відповідь. Хіба Мартин міг це витримати? Він підвів руку, щоб нарешті вперіщити Іванові щигля, як раптом до лазнички ввійшов молодий, невисокий пан в уніформі. Степан опустив руку.

      – Добридень! – привітався чоловік.

      Ніхто нічого не відповів.

      – Добридень, – ще раз проказав пан в уніформі, оглядаючи хлопців. – Коли до вас вітаються, треба відповідати, ясно? – Тепер він уже не виглядав таким ґречним, яким видався спочатку. Та й мова в нього була якась надто панська.

      Він спакував увесь старий дитячий одяг у мішок, закинув собі на плече й зачинив за собою двері.

      Пані Зося поклала на лавку біля кожного рівненько складену купку нового одягу й вийшла. Мартин іще ніколи не носив такі сподні:[48] вони були білі, як сніг. Спершу він навіть не наважувався вдягати їх: а якщо, не дай Боже, замастить! Капці були трохи завеликі, зате, як сказала пані Зося, будуть добре носитися, бо вони зі справжньої свинячки. Мартин не знав, що таке свинячка й чи вона завжди справжня. Знав тільки, що в нових капцях тепер у нього завжди будуть сухі ноги.

      Пані ляґерова таки викрила Мартинів картуз.

      – Чий? – запитала вона вже твердішим тоном. Усі мовчали. – Чий? – повторила ще голосніше.

      Зизоокий хлопець кивнув на Мартина.

      – Твій? – зиркнула на нього пані Зося.

      – Мій, – опустив очі Мартин.

      – Чому ти сам не сказав? – тиснула пані ляґерова.

      – Боявси, шо в мене й’го заберут, – пробурмотів Мартин, переступаючи з ноги на ногу.

      – Не боявси, а боявся, не й’го, а його, не заберут, а заберуть. Маєш вчитися розмовляти правильно.

      – Віддайте мій кашкіт, – хлипнув Мартин. – То дєдів.

      – Віддайте! Шо скаже й’му й’го дєдьо? – заступився за Мартина Степан.

      – У притулку уніформа. Одяг тільки чистий. Ясно?

      Мартин нічого не хотів розуміти. Він відчував, як по щоках котяться сльози. Намагався спинити їх рукавом, але нічого не виходило.

      У цю мить у дверях знову з’явилася чиясь постать. Пані Зося швидко зникла за дверима. Разом із картузом.

      Кого-кого, а Тодося зустріти тут Мартин сподівався найменше.

      – І ти тут? – аж на лоба викотилися йому очі.

      – Я?… Дєдя забрали в Німеччину, а… – з Тодосевого маленького чорного ока викотилася СКАЧАТЬ