Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Студенти заплескали, схвальний гул пішов по залу.

      Мирон з рум’янцем на обличчі – від хвилювання палахкотіли очі – повернувся на своє місце. Віра схопила його за обидві руки, потермосила, захоплена.

      – Ну, як ви сильно! Ой, які ж ви, ну…

      Шум у залі не вгавав, вчений секретар закликав до тиші. Бендас сидів розгублений, зляканий. Він так старанно продумав усе – і ось як повернулося… Проклятий Сарабай, прокляті Кривда і Мохнацький! «Про яничарів дисертація» – Бендас не міг забути цих слів Мохнацького, цього натяку на Бендасове германофільство. Хотів помститися і заодно завоювати ще й дрібку довір’я у влади своєю демагогією… Зал гуде. Ще не свищуть? Ще не кидають тухлими яйцями у спину? Ах, тепер це заборонено, слава Богу… Але ж треба якось виходити із становища. Він підняв руки, як священик у райських вратах, і заволав, благаючи запобігливим поглядом підтримки:

      – Шановне товариство, що це за обурення? Я ж не нав’язую нікому своїх думок. Тут цілий колеґіум, голів багато… Я й зараз залишаю слово за собою, але ж воно не вирішує долі дисертації.

      – Опонент великою мірою вирішує долю дисертації, – почулася голосна репліка.

      За столом стояв професор Мохнацький, біла борідка тремтіла, він нервово поправляв окуляри й відсував крісло.

      – Але не ви… не ви! – додав, гидливо відкопиливши спідню губу. – Пробачте, панове… товариші. Я буду говорити. Не про політику, про науковість дисертації хочу сказати кілька слів.

      Хтось полегшено зітхнув, у вченого секретаря прояснів зосереджений погляд.

      Зачитали протокол вченої ради. Голосів «проти» не було. Церемонія захисту закінчилась.

      «Зараз ми розстанемося з Мироном, – подумала Віра і злякалася цієї думки. – Розійдемось, і я ніколи більше його не побачу. Навіщо ж тоді починався цей незвичайний день? Щоб відійти в небуття і залишити після себе справжню тугу, гіркоту й біль?»

      «Біль і тугу залишає незакінчена пісня, а ти почула лише один її акорд».

      «Але який акорд! Він викликав цілу зливу незнаних досі звуків, і вони повисли довкола – німі… А треба почути, як єднаються ці звуки в одну симфонію, в одну мелодію, а тоді збагнути зміст її і сказати: «Це моя пісня. Це чужа пісня».

      Хто пояснить їй сьогоднішню музику, крім Мирона?

      Віра не відступала й на крок від Сарабая. Вона тепер була подібна до малої селяночки, яка вперше опинилася у великому місті, де багато народу і перехресть. Міцно тримається за руку батька, щоб не заблудитися і не блукати потім…

      Навколо неї – люди, до яких, здавалося колись, не можна близько й підійти. Люди з вченого світу! Вона вперше зустрічається з ними не в аудиторії, не за екзаменаційним столиком, уперше чує їхні розмови, суперечки, а не лекції. Вірі хочеться приглянутися до них ближче, пізнати їхній світ. Коли ж вони чужі, поглядають на неї, наче запитують: «Ти чого тут крутишся, дівчинко?» Один Мирон… Але він також забув, що Віра тримає його СКАЧАТЬ