Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Віра довірливо глянула на Мирона вологими очима.

      – Я за те, щоб…

      Та докінчити не зуміла чи не змогла. Піднесла до вуст келих і вихилила по-сільському до дна.

      – Ідіть танцювати, послухайте, яка музика, – підказала Юля.

      Нахиляючись у танці до Віри, Мирон прошепотів:

      – А ви так і не закінчили свого тосту.

      – О, я багато хотіла сказати і зрозуміла, яка бідна на слова. Мені хотілося випити за те, щоб завжди цвіли квіти… І ще… тільки не смійтеся з мене… щоб усі люди, і я, входили в життя з повноцінним квитком, а не з позиченою контрамаркою…

      – А ви розумієте значення цих слів? – Мирон із зацікавленням подивився на дівчину.

      – Не зовсім… Тобто розумію… Але що треба зробити, щоб так увійти в життя? Я ще ні з ким серйозно не розмовляла. Все жарти, флірт. А нині побачила стільки цікавого, незрозумілого. Я хотіла б розпитувати, слухати, думати…

      – Я проведу вас додому. Добре?

      – Добре…

      До Мохнацького на отоманку сів сп’янілий Бендас. Він обняв професора за спину і ледве повертав язиком.

      – Я вірю, що ми, шановний колеґо, зрозуміємо один одного. Знаю ваш лівий ухил, але н-ніколи ви не були підлим. Ви тільки що назвали мене фарисеєм… Чому ф-фарисеєм, а не дипломатом? Так б-було завжди: у кав’ярні радикальні промови, а на ділі ш-ша! T-таке нині…

      Мохнацький різко звільнився від обіймів Бендаса. Підвівся.

      – Ідіть додому, ви п’яні.

      Бендас слухняно рушив до виходу. За ним пішов Мохнацький.

      Мирон танцював з Юлею. Віра стояла біля виходу, зіпершись спиною об одвірок. Дивилася на цю жінку, яка чомусь не стала дружиною Сарабая, а вибрала собі Антона Кривду. Колишня неприязнь до неї змінилася потайним почуттям вдячності. Відступила, коли обидва професори підійшли до дверей. Вона вперше зблизька пригляділася до Мохнацького. Старече обличчя воскуватого кольору якось приємно дисгармонувало з молодими виразними очима професора. Проходячи, Мохнацький зупинив на ній погляд, усміхнувся.

      – Не журіться, – погладив дівчину набряклими пучками по плечу. – Від вас він уже нікуди не дінеться.

      З коридора долинуло п’яне белькотіння Бендаса:

      – Таке й нині… Вдартесь у груди… Н-не завжди го-говориш те, що думаєш… І це не ф-фарисейство, тобто не н-нове. Я такий, як і був дип-дипл…

      Терпіння Мохнацького, видно, урвалося. Тримаючись за дверну ручку, він підступив півкроку до Бендаса – той уже одягнувся, брав паличку в руку – і сказав хрипким від люті голосом:

      – Ви… Ви свиня, професоре. Така, як і була.

      Грюкнув за собою дверима, але ще почув, як у коридорі Бендас вискнув:

      – Но, но! Останнє слово в дискусії за мною. Я за-за-пам’ятаю це!

      Віра пирснула сміхом. Вона готова була обняти професора Мохнацького за те, що він так просто, як її батько, міг назвати свиню свинею. Біля Віри проходили в танці Мирон з Юлею, і дівчині не терпілося сказати СКАЧАТЬ