Край битого шляху. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ заманювала до себе чоловіків, – повні горя голубі очі з докором і нерозумінням дивилися з дзеркала на свою двійницю і питали:

      «Що ти зробила з себе, сестро?»

      Тремтіла вся і мовчки відповідала:

      «А як же жити?»

      Читала відповідь, невмолиму, страшну:

      «Краще умри».

      Здригнулася від цієї думки, затулила руками обличчя й одвернулась.

      «Не хочу вмирати, не хочу… Жити хочу!»

      Перед очима виникали одна за одною картини пережитого…

      Найми в місті. Стара пані на кожному кроці штовхає, немов для потіхи. Так тривало довго. Не витерпіла. Кров’ю з розбитої губи плюнула в очі пані. Побита, скривджена, ще зовсім мала, ходить від дверей до дверей, просить хліба.

      Знову найми. Їй шістнадцять років. Молодий пан, дихаючи в обличчя вином, хапає її в темних сінях, скручує руки. Пручається. З усієї сили б’є його в гладке обличчя.

      Вулиця. Зима. Голод уже перестав дошкуляти, тільки тіло стало вже важке; ходити трудно. Біля ратуші стоїть жовнір. Темна ніч. Манить його пальцем до себе і хриплим від страху голосом шепоче: «Два злоті…»

      Здригнулася від цієї згадки. Але в розірваний ланцюг спогадів вклинюється ще одне кільце, бліде, неясне. Може, це й не спогад, а тільки сплетіння думок.

      …Хата. Мабуть, та, в якій народилася. Хтось ледь живий лежить на ліжку. Більший від неї хлопчик дрижить з переляку і тулить її до себе. А потім… До хати заходять люди, хочуть її взяти, але вона плаче, не дається і кричить: «Антосю! Антосю!» Все забулося, наче в тумані, лише цей крик, цей крик… А далі нитка спогадів рветься. Що далі було? Хто був цей Антось? Може, брат? Про це їй не говорили. Ще зовсім маленькою послали в якесь село пасти корови.

      Одного дня сказала господареві:

      – Йду до міста служити.

      Їй дали посвідку з гміни, і вона пішла.

      …А вчора зустріла людину. Зустрічала їх багато і до кожного підходила. Як на торговищі. Але цей був якийсь не такий. В очах його таївся смуток. І, здається, саме це не дозволило їй вимагати грошей. Хотіла хоч на хвилину чистого щастя. І він їй дав. Як милостиню, як ті гроші, що залишив під подушкою. Дав і втік. Бо вона не людина. Повія. А вдень з повією ніхто не хоче розмовляти.

      Стояла, повернувшись обличчям до стіни, опустивши руки. Очі втупилися в одну точку.

      Враз обернулася. Схопила гроші й квапливо почала складати речі у валізку. Постукала до господині, дала їй плату і, не сказавши ні слова, подалась на вокзал.

      З провулка вийшов знайомий.

      – A-а, цілую ручки! – обняв її за плечі. – Куди панянка зібралася?

      – Вступися.

      – Хи-хи-хи! Це відколи так? – Притягнув її до себе. – Сьогодні де?

      – Тут! – крикнула і щосили ляснула долонею по щоці. – Тут! – повторила ще раз і вибігла на головну вулицю.

      Не знала, що робити, куди їхати. Тільки твердо вирішила: геть звідси, кудись далеко, де її ніхто не СКАЧАТЬ