Край битого шляху. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Владека познайомився з Костельніцьким у Коломиї. Двічі на тиждень Кузьмінський дозволяв собі невелику розкіш – зайти в кав’ярню на гальбу пива. Він часто бачив за столиком коменданта повітової поліції і ввічливо йому вклонявся. На всяк випадок.

      Комендант завжди поглядав на високого, худого і вічно зажуреного магістратського урядовця. Якось він навіть зволив запросити Кузьмінського сісти поруч і розщедрився на чарку вина. Це здивувало й насторожило Кузьмінського. Але Костельніцький був досить привітним і ні про що не розпитував. Все ж Кузьмінський більше не заходив до «Роми». Проте коменданта, як виявилося, можна було часто зустріти й на вулиці. І ніколи він не проходив мимо, щоб не заговорити хоч би про погоду.

      Якось весняної неділі Кузьмінський відпочивав у скверику напроти пошти. Біля нього на лавочці сиділи хлопці, Владек та Антін, і умовляли батька піти в кіно. Кузьмінському не хотілося. Втомлений канцелярією за цілий тиждень, він волів радше подихати свіжим повітрям, пропахлим молодою зеленню. Та незабаром пошкодував, що не послухався хлопців. Алеєю просто до них наближався Костельніцький. Він привітно посміхнувся і м’яко зупинив Кузьмінського, що наважився було підвестися з поклоном йому назустріч. Владек похапливо звільнив комендантові місце. Антін лишився сидіти.

      – Шляхетність не виховується, вона родиться разом з людиною, – сказав Костельніцький, ласкаво поплескуючи Владека по плечу. Антін вловив погордливий погляд поліцая і побагровів від образи.

      – Я йду за квитками! – писнув він і побіг алеєю.

      – Вам, певно, не вдалося відшліфувати приймака, правда?

      Кузьмінський дуже здивувався, що комендант так добре знає склад його сім’ї, і не міг нічого відповісти на репліку.

      – Звідки він у вас взявся? Може, це син когось із тих, з якими вам доводилося подорожувати до Мішкольца?

      Кузьмінський зблід. Не від страху, – арештований він був австрійською владою, – а від подиву: чому поліція ним так цікавиться?

      – Ні… це приблудна дитина…

      – А ким за національністю вважає себе ваш названий син?

      – Антось, бачите, хрещений у церкві, і я зараз не можу вимагати, щоб він вважав себе римо-католиком. Притому я не накидаю йому своїх думок.

      – А все-таки?

      – В хаті говорить по-польськи, а книжки читає всякі.

      – І Шевченка?

      – Правду сказати, не знаю.

      – А треба, щоб ви знали. За його виховання відповідаєте ви перед державою.

      Костельніцький раптом змінив тему розмови. Заговорив до Владека. Спитав його, як вчиться, похвалив за добрі оцінки. Пильно дивився, як на це реагує хлопчина. Йому, видимо, сподобалось, що Владекове самолюбство тішить похвала.

      – А ким би ти хотів бути?

      – Учителем гімназії! – випалив Владек.

      – І тільки? А міністром не мрієш стати?

СКАЧАТЬ