Кров на снігу ІІ: Ще більше крові. Ю Несбьо

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ удруге, – переклав Кнут.

      – Тоді їй, мабуть, варто записати.

      – Вона запам’ятає, – сказав Кнут. – Ходімо.

      Кнут, пританцьовуючи, йшов лісовою стежкою переді мною. Верес шмагав мене по холошах штанів, навколо наших голів дзижчали комарі. Тундра.

      – Ульфе…

      – Що?

      – Чому в тебе таке довге волосся?

      – Бо його ніхто не підстриг.

      – А-а…

      За двадцять секунд:

      – Ульфе…

      – Га?

      – Ти геть не знаєш фінської?

      – Ні.

      – А саамську знаєш?

      – Ні слова.

      – Тільки норвезьку?

      – І англійську.

      – А в Осло багато англійців?

      Я примружився на сонце. Якщо зараз полудень, значить, ми йдемо чітко на захід.

      – Не дуже, – відповів я хлопцеві. – Але це – міжнародна мова.

      – Еге, міжнародна. Дідусь теж так каже. Він каже, норвезька – це мова розуму, а саамська – мова серця. А фінська – це священна мова.

      – Либонь, знає, коли так говорить…

      – Ульфе…

      – Що?

      – Я знаю один анекдот.

      – Гаразд.

      Він зупинився, чекаючи мене, а тоді рушив просто крізь зарості вересу, поруч зі мною:

      – Що це таке «ходить і ходить, а до дверей не доходить»?

      – Це хіба не загадка?

      – Сказати відгадку?

      – Так, мабуть, муситимеш сказати.

      Хлопчик подивився на мене, затуляючись долонею від сонця.

      – Ульфе, ти брешеш.

      – Перепрошую?

      – Ти сам знаєш відповідь!

      – Невже?

      – До цієї загадки відгадку знають усі. Чого ви завжди брешете? Ви всі будете…

      – …горіти у пеклі?

      – Так!

      – А «ви всі» – це хто?

      – Тато. І дядько Уве. І мама.

      – Он як? А твоя мама про що бреше?

      – Вона каже, я не повинен боятися через батька. Тепер твоя черга розповідати анекдоти.

      – Я не дуже вмію розповідати анекдоти.

      Кнут зупинився і картинно зобразив розчарування, схилившись уперед і звісивши руки у верес.

      – Ти не здатний влучити у ціль, нічого не знаєш про куріпок, жартувати не вмієш. Є що-небудь, на чому ти знаєшся?

      – Авжеж! – сказав я впевнено, дивлячись угору, на самотнього птаха високо в небі над нами. Вистежує. Чигає. Його жорсткі, розпростерті крила нагадали мені військовий літак. – Я вмію ховатися.

      – Правда? – різко підніс він похнюплену голову. – То граймо у хованки! Хто водить? «Іні-міні-майні-мо…»

      – Біжи вперед і ховайся.

      Він пробіг зо три кроки і різко зупинився.

      – Що сталося?

      – Ти СКАЧАТЬ