Американська пастораль. Філіп Рот

Чтение книги онлайн.

      – Ти що, Сократ? Я на таке не ведуся. Тільки письменник. Просто письменник. І все.

      – Якби я від самого початку зайнявся письменством, то скільки колотнеч і сліз міг би уникнути! Це єдиний мій спосіб якось відгородитись від лайна.

      – Якого ще лайна?

      – Тих образів, які складаються в нас про всіх і все. Пласти, цілі пласти нерозуміння. Картинки нас самих. Марнотні. Надто самовпевнені. Такі спотворені, що мама рідна! Та нас таке не зупиняє, і ми далі живемо, орієнтуючись на ці уявлення. «Вона – це одне, він – це щось інше, а це ось я власною персоною. Сталося те-то й те-то, з таких от причин…» Та менше з тим. А знаєш, кого я бачив пару місяців тому? Твого брата. Він казав тобі?

      – Ні, не казав.

      – Він накатав мені листа й запросив пообідати в Нью-Йорку. Гарний лист. І як грім серед ясного неба. Я поїхав, зустрівся. Він саме хотів сісти за спогади про вашого старого. А в листі просив допомогти йому. Мене страшенно зацікавило, що в нього в голові. І ще більше зацікавив сам факт отого листа, де він зізнавався, що планує там щось написати. Для тебе він просто брат, ну а для мене – все той самий Швед. Такі, як він, неначе все життя з тобою поряд. Я мусив поїхати. А за вечерею він навіть словом не обмовився про майбутню книжку. Можна сказати, що в нас просто вийшла світська розмова. В ресторані «У Вінсента». От і все. Вигляд у нього, як завжди, був першокласний.

      – Він помер.

      – Твій брат помер?!

      – Помер у середу. Два дні тому поховали. У п’ятницю. Так я, власне, й потрапив до Джерсі. Спостерігав, як помирає старший брат.

      – Від чого ж? Як?

      – Рак.

      – Але ж йому оперували простату. Він казав мені, що все позаду.

      Джеррі сказав, утрачаючи терпець:

      – А що він мав тобі казати?

      – Він схуд, от і все.

      – Ні, не все.

      Тепер, отже, і Швед. Те, що наганяло жах на Менді Ґурліка, нещадно проріджуючи лави «Сміливців»; те, що рік тому зробило мене «просто письменником»; те, що, ставши породженням інших утрат (і речей, і людей), опускало мене до становища індивіда, чиї старечі сили ведуть його до непомильної мети, – на людину, що мала б шукати останню розраду, хоче вона того чи ні, у реченнях, і більше ніде; так от, воно вчинило найжахливіше з усього, що могло вчинити: позбавило нас невразливого віквейського героя часів війни, талісмана нашої округи, легендарного Шведа.

      – Тобто він, зустрічаючись зі мною, знав, що в нього проблеми? – спитав я.

      – Звісно, знав, але ще сподівався. Хоча на що? Там метастаз на метастазі.

      – Як шкода!

      – На другий місяць збирається його клас, п’ятдесят років після випуску. Знаєш, що він сказав у лікарні у вівторок? Мені та своїм дітям, за день до смерті? Його майже неможливо було зрозуміти, проте він двічі повторив так, що ми зрозуміли: «На п’ятдесят піду». Він же чув, як усі однокласники питали: «А Швед прийде?» – і не хотів їх підводити. Він був дуже стійкий. Дуже хороший, простий і стійкий. СКАЧАТЬ