Название: Американська пастораль
Автор: Філіп Рот
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Современная зарубежная литература
isbn: 978-617-12-4327-9, 978-617-12-4613-3, 978-617-12-4611-9, 978-617-12-4612-6
isbn:
Тут ми обійнялися: перший бейсмен із залисинами і посивілий лівий філдер з поріділих «Сміливців» – команди нашого спортклубу. Торс, який відчули мої пальці, неспростовно доводив: він таки справді підтримує форму.
– І я досі можу «стріляти», – поділився радістю Менді. – А вже півсотні літ минуло. Рекорд для «Сміливців»!
– Не будь таким хвальком. Ще не знати, як Мутті.
– Я чув, ти мав серцевий напад.
– Ні, просте шунтування. Уже давно.
– Довбане шунтування. Це коли пхають трубку тобі в горлянку, еге ж?
– Чиста правда.
– Бачив я шваґра з такою трубкою в горлянці. Мені вистачило, – сказав Менді. – Якби ти знав, як я не хотів сюди їхати – от не хочу, і все. Мутті телефонував, бубнів: «Ну, ти ж не вічний», а я йому кажу: «Нічого, Мутті, я ще всіх переживу!» А потім не витримав і приїхав, і перше, що бачу в цьому буклеті, – некрологи.
Коли Менді пішов шукати Мутті, а заодно і якусь випивку, я знайшов у буклеті його ім’я: «Ресторатор, на пенсії. Діти – 36, 33, 28, онуки – 14, 12, 9, 5, 5, 3». Цікаво, чи це шість онуків, серед яких, можливо, є близнята, примушують його так боятися смерті, чи є якісь інші причини, скажімо, досі присутня тяга до повій та яскравого одягу? Треба було в нього запитати.
Того дня слід було б не одного його розпитати. Але потім, шкодуючи, що не зробив цього, я розумів, що будь-які відповіді, отримані на запитання, яке починається зі слів «А що сталося з…», не пояснили б, звідки в мене це надприродне відчуття, що за видимим фасадом криється саме те, що я бачив. Досить було одній із дівчат сказати фотографу за мить до того, як він мав натиснути на кнопку: «Тільки так, щоб без зморшок!..», – досить було разом з усіма засміятися з цього своєчасно кинутого дотепу, щоб відчути: доля, найбільша загадка цивілізованого світу (і тема нашого першого твору на початку вивчення грецької та римської міфологій, де я написав: «Мойри – це три богині людських доль: перша – Клото – пряде, друга – Лахесіс – відміряє довжину, а третя – Атропа – перетинає нитку життя»), стала тепер напрочуд зрозуміла, а все інше, позбавлене загадковості, як-от, скажімо, позування для фото в третьому ряді, одна рука на плечі Маршалла Ґольдштайна (діти – 39, 37, онуки – 8, 6), друга – на плечі Стенлі Вернікоффа (діти – 39, 38, онуки – 5 і 2 роки, 8 міс.) стало чимось непоясненним.
Юний студент-кінематографіст із Нью-Йоркського університету Джордан Вассер, онук футбольного захисника Мілтона Вассерберґера, приїхав до нас разом з Мілтом, щоб зняти студентський репортаж про нашу зустріч. Кружляючи залом і протоколюючи все на свій старомодний лад, я час від часу краєм вуха чув, як Джордан пише на камеру інтерв’ю з кимось із учасників. «Другої такої школи не було, – казала йому шістдесятирічна Мерилін Коплік. – Народ був класний, у нас були чудові вчителі. Найбільше, що могли нам закинути, – жування гумки…»
«Найкраща школа на всю округу, – казав шістдесятитрирічний Джордж Кіршенбаум, – найкращі учні, найкращі вчителі…»
«Найвидатніші СКАЧАТЬ