Шопенгауер як ліки. Ірвін Ялом

Чтение книги онлайн.

      Ні! Усе не так! Хіба ж я не приймав справжні робочі виклики?

      Авжеж, та можливості, як то кажуть, не безмежні. Коли ти востаннє реально напружував мозок – скажімо, брався за хворого в жахливому межовому стані? Або тяжкого шизофреніка? Чи пацієнта з біполярним розладом?

      Джуліус продовжував переглядати старі картки і з подивом зауважив, як багато посттерапевтичної інформації вони містили: від тимчасового нагляду чи сеансів корекції до випадкових зустрічей із пацієнтами або ж їхніх листів, які приносили нові пацієнти – за рекомендацією від попередніх. Та все-таки: чи мало лікування тривалий ефект? Може, воно не давало відчутних результатів? І, можливо, більшість «успішних» пацієнтів зрештою стикалися з рецидивом, однак приховували цю інформацію від нього, аби не засмучувати?

      Він пам’ятав і про свої невдачі – Джуліус завжди запевняв себе в тому, що ці пацієнти просто не були готові до його надсучасних підходів. «Зажди, – подумки мовив він до себе. – Не поспішай, Джуліусе. Звідки ти знаєш, що то справді були невдачі? Безповоротні невдачі? Ти ж їх відтоді не бачив. Хтось розквітає раніше, а хтось – пізніше».

      Його погляд зупинився на грубій медичній картці Філіпа Слейта. «Хочеш невдачу? – запитав він себе. – Ось вона!» Давній і першокласний провал. Філіп Слейт – минуло вже понад двадцять років, але його образ і досі був чіткий. Зачесане назад світло-каштанове волосся, тонкий елегантний ніс, високі вилиці – ознака аристократичності – і гострий погляд зелених очей, що нагадував води Карибського моря. Він згадав, що в зустрічах із Філіпом його дратувало буквально все. Все, крім одного: задоволення, яке він отримував від споглядання його обличчя. Філіп Слейт був настільки відчуженим від самого себе, що йому й на думку не спадало зазирнути у свій внутрішній світ. Він просто ковзав поверхнею життя й витрачав усю життєву енергію на сексуальні розваги. Гарненького личка було досить – охочих ніколи не бракувало. Гортаючи карту Філіпа, Джуліус хитав головою – три роки терапевтичних сесій, встановлення зв’язку, підтримка, турбота… численні інтерпретації – й ані краплі прогресу. Дивовижно! Можливо, насправді він не був спеціалістом, яким себе уявляв?

      Агов, друже, не варто поспішати з висновками, сказав він собі. Хіба Філіп лікувався б у нього протягом років, якби не отримував чогось натомість? Чи витрачав би силу-силенну грошей намарно? Бачить Бог, Філіпові аж надто не подобалося прощатися з грішми. Можливо, лікування його таки змінило. Можливо, він і був тією «пізньою квіткою» – пацієнтом, якому потрібен час, щоб засвоїти все те, що він отримав від терапії. Такий пацієнт ретельно збирає цінні думки психотерапевта, а тоді несе їх додому, мов пес кістку – щоб пізніше поласувати нею на самоті. У практиці Джуліуса траплялися й страшенно зарозумілі пацієнти – вони навіть приховували від нього позитивні результати лікування СКАЧАТЬ