Прислуга. Кетрін Стокетт

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ білій сім’ї все своє життя. Маргарет Мітчелл добре це описала. Але ніхто ніколи не питав Мамку, що відчуває вона. – Піт із грудей капав на бавовняну блузку.

      – То ви хочете показати той аспект, якого ніколи ніхто не вивчав, – спитала місіс Стайн.

      – Так. Тому що ніхто ніколи про це не говорить. Тут ніхто ніколи ні про що не говорить.

      Елейн Стайн розсміялася так, наче загарчала. У неї був жорсткий північний акцент.

      – Міс Фелан, я жила в Атланті. Шість років, зі своїм першим чоловіком.

      Я вчепилася за цю тоненьку нитку.

      – То… ви знаєте, як це та на що схоже.

      – Достатньо, щоби виїхати звідти, – сказала вона, і я почула, як вона випускає дим. – Послухайте, я прочитала ваш план. Це, звичайно… оригінально, та це не спрацює. Яка служниця при здоровому глузді розповість вам правду?

      Я бачила, як повз двері проходять мамині рожеві капці. Я намагалась їх ігнорувати. Не могла повірити, що місіс Стайн зрозуміла, що я блефую.

      – Перша співрозмовниця… готова розповісти свою історію.

      – Міс Фелан, – звернулась Елейн Стайн, і я знала, що це не питання, – ця негритянка справді погодилася відверто поспілкуватися з вами? Про роботу в білій родині? Тому що це видається до біса ризикованим у такому місці, як Джексон, Міссісіпі.

      Я сиділа й кліпала. Відчувала доторки холодних пальців тривоги: можливо, Ейбілін буде не так просто переконати, як мені здавалось. Я навіть не здогадувалася, що саме вона відповість мені наступного тижня на своєму ґанку.

      – У новинах я бачила, як у вас намагаються расово інтегруватися на автобусній зупинці, – продовжувала місіс Стайн. – І як п’ятдесят п’ять негрів посадили до в’язниці в камеру, розраховану на чотирьох.

      Я стиснула губи.

      – Вона погодилася. Так, погодилася.

      – Добре. Це вражає. А після неї? Ви справді думаєте, що інші служниці теж говоритимуть із вами? А що, як дізнаються роботодавці?

      – Інтерв’ю проводитимуться таємно. Оскільки, як ви знаєте, тут трохи небезпечно.

      Насправді, я уявлення не мала, безпечно тут чи ні. Я провела останні чотири роки ізольованою в кімнаті коледжу, читаючи Кітса та Юдору Велті та переймаючись курсовими роботами.

      – Трохи небезпечно? – Вона розсміялася. – Марші у Бірмінгемі, Мартін Лютер Кінг. Собак нацьковують на темношкірих дітей. Люба, це найгарячіша тема в державі. Але, вибачте, це ніколи не спрацює. Не у формі статті, бо жодна газета на Півдні цього не опублікує. І, звичайно, не у формі інтерв’ю. Книжка інтерв’ю ніколи не продасться.

      – Ой, – я почула свій голос. Заплющила очі, відчуваючи, як хвилювання витікає з мене. Я почула, як повторила: – Ой.

      – Якщо відверто, я зателефонувала, бо це хороша ідея. Але… немає жодної можливості це надрукувати.

      – Але… що якщо… – Мої очі почали шмигати коморою в пошуках чого-небудь, щоб повернути її зацікавленість. Можливо, треба говорити про це, як про статтю, СКАЧАТЬ