Всього не забудеш. Венді Вокер

Чтение книги онлайн.

      Шарлотта усміхнулася:

      – Чудово!

      Потім вона самовдоволено зиркнула на Тома, мовляв, значить усе налагоджується.

      Коли Дженні з’їла достатньо, щоб обдурити їхню пильність, то попросилася з-за столу. Віднісши свою тарілку до раковини, дівчина сказала, що їй треба відписати друзям.

      Вона повернулася до своєї кімнати.

      Думаю, я досить детально описав Дженні. Що я залишив поза увагою? Довге біляве волосся. Блакитні очі. Струнке треноване тіло. Її обличчя зараз змінювало вираз з дитячого на дорослий: почали помітніше виступати вилиці, загострився ніс. У неї було ластовиння і маленька ямочка в правому куточку рота. Дженні говорила виразно, без звичних для підлітків слів-паразитів. І вона дуже природно дивилася на інших, а це мистецтво, якого треба навчатися. Декотрі люди перед тим, як відвести погляд, дивляться на вас надто пильно. Інші навпаки ховають очі. Дженні ж дивилась якраз у міру, а саме це ми, дорослі, принаймні більшість із нас, сприймаємо як нормальну соціальну адаптацію.

      Хоч дівчина й утратила свою невинність або безпосередність (не знаю, як точніше це назвати), вона ще й досі здавалася милою та симпатичною. Дженні, на диво, спокійно і стримано описувала свої тодішні думки.

      Я сіла на краю ліжка й роззирнулася. Знайомі речі, речі, які я вибирала або допомагала вибирати. Стіни моєї кімнати пофарбовано в колір троянд. Вони не рожеві, у них забагато червоного. Це порада дизайнера. Я не пам’ятаю назву фарби, але вона схожа на червону троянду. Полиці – яскраво-білі, а на полицях – книжки, хоч зараз я не дуже люблю читати і не тільки через те, що сталося. Я припинила читати в дванадцять років. Думаю, основна причина полягає в тому, що в мене купа обов’язкового читання в старшій школі. А ще в нас колись були конкурси читання, яких уже не проводять у моєму класі. Тож більшість моїх книг або для школи, або вони відверто дитячі.

      У мене також є колекція опудал тварин. Я привозила опудала з усіх нових місць, які відвідувала. Ну, тепер це вже не зовсім правда. Я нічого не привезла з Блок-Айленду. Не можу пояснити, чому. Тобто я знаю, чому, але не знаю, як це пояснити. Якби доводилося пояснювати, то я б сказала, що відчуваю: робити речі, які я робила раніше, – це якась брехня, немов удавати, що я залишилася така сама. Наче одягати блакитне лише тому, що колись любив блакитне і вважаєш, ніби досі повинен любити цей колір, хоч, якщо відверто, то вже до нього збайдужів. Це має хоч якийсь сенс? Я більше не любила робити того, що робила раніше. Я й далі це робила за інерцією, тому що вважала: якщо раптом перестану, то все навколо розсиплеться. І я сиділа на ліжку серед тих речей, які колись любила, і хотіла лиш одного – спекатися їх усіх. Саме тоді я зрозуміла, що нічого не буде гаразд.

      Дженні намагалася пояснити своє рішення. Мене дивує, як люди взагалі вирішують таке. Проте я не побожний, отож для мене єдина надія пов’язана з цим життям. Звісно, слова «підліток» і «рішення» не можна ставити в одному рядку.

      Тут мене спіткало СКАЧАТЬ