Симпатик. В’єт Тан Нґуєн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ стіна евакуантів. Літак піднявся різко, з жахливим звуком, чутним не лише через втомлений метал, але й крізь прочинені бокові двері, у яких стояв член екіпажу з М-16 й стріляв чергами по три постріли від стегна. Крізь ці двері було видно строкатий пейзаж з полів та селищ, який закрутило й понесло, коли пілот зайшов у штопор. І я зрозумів, що жахливий звук лунає не лише від двигунів, але й від Бона, який бився головою об стіну і завивав, не так, наче це був кінець світу, а так, немов йому вибило очі.

      Розділ 4

      Скоро після того, як ми приземлились у Гуамі, по тіла приїхала зелена швидка. Я опустив Дука на ноші. Його маленьке тіло з кожною хвилиною ставало важчим у моїх руках, але я не міг покласти його у бруд. Коли медики накрили хлопчика білим простирадлом, вони забрали Лінь у Бона з рук і так само прикрили її, перш ніж завантажити матір та сина до машини швидкої. Я плакав, але що мої сльози проти Бонових, у якого був запас невиплаканих сліз за ціле життя. Ми плакали, поки нас везли до табору Асан, де, дякувати Генералові, на нас чекали бараки – розкіш проти наметів, які чекали на інших евакуантів, що прибули з запізненням. Бон впав у кататонію на своєму ліжку і не пам’ятав нічого про евакуацію, яку показувало телебачення того дня і наступного. Не пам’ятав він і як тисячі біженців у бараках та наметах нашого тимчасового міста завивали, наче на похороні, на похованні своєї нації, що померла передчасно, як і багато її синів, у ніжному віці двадцяти одного року.

      Разом з родиною Генерала та сотнями інших мешканців бараків я дивився на ганебні кадри приземлення гелікоптерів на дахи Сайгона, для евакуації біженців на палуби авіаносців. Наступного дня, після того як танки комуністів увірвались у ворота президентського палацу, невдовзі на його даху підняли прапор Національного визвольного фронту. В міру того, як розгортався цей переворот, поклади кальцію та вапна пам’яті про останні дні проклятої республіки зацементувались у трубах мого мозку. Того ж вечора до них додалося ще трохи, після вечері зі смаженої курятини й зелених бобів, які багатьом біженцям видались екзотичними та неїстівними, зважаючи ще й на те, що лише в дітей у тому кафетерії був якийсь апетит. Черга для здавання таць на мийку стала останнім ударом, проголошенням того, що ми більше не дорослі громадяни суверенної країни, а біженці без держави, яких наразі захищає американське військо. Генерал згріб цілісіньку порцію зелених бобів у сміття, подивився на мене і сказав:

      – Капітане, я потрібен нашим людям. Я піду до них, підніму їхній бойовий дух. Ходімо.

      – Так, сер, – сказав я, не маючи оптимізму з цієї нагоди, але й не подумавши про можливі ускладнення. Було доволі просто удобрювати гноєм заохочення наших вояків, натренованих на сприйняття всіх видів насильства, однак ми забули, що більшість наших біженців – цивільні.

      Згадуючи це тепер, можу сказати, що мені пощастило, що я був не у формі, заплямованій кров’ю Лінь. Я поміняв її на чиноси й смугасту сорочку зі свого СКАЧАТЬ