Симпатик. В’єт Тан Нґуєн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ хиталися то вперед, то назад із кожним його рухом, наче парафіяни розхитувалися під нечутні молитви. Пришвидшення вдавило мене в стінку, жінку переді мною кинуло рукою на мої коліна, її щелепу вдавило у мій рюкзак. Коли спека всередині перевалила за сорок градусів Цельсія, відповідно інтенсивнішим став і наш запах. Ми всі випромінювали сморід поту, брудного одягу і тривоги, і єдиною розрадою був вітерець, що доносився з відчинених дверей, у яких, розставивши ноги у позі рок-гітариста, стояв член екіпажу. Однак замість шестиструнної електрогітари на його стегнах висіла М-16 з магазином на двадцять патронів. Поки ми повзли злітною смугою, я краєм ока бачив бетонні насипи, схожі на величезні бляшанки, розрізані навпіл, і занедбаний ряд обгорілого військового транспорту, знищених реактивних літаків, що їх підірвали обстрілом з неба раніше того ж вечора. Їхні крила були відірвані й пошматовані, наче в замучених мух. Пасажирів огорнула тиша, всі були загіпнотизовані неспокоєм та передчуттями. Я не сумнівався, що вони думали про те ж, про що думав я. Прощавай, В’єтнаме. Au revoir,[19] Сайгоне…

      Вибух оглушив нас, усією своєю силою кинувши члена екіпажу на пасажирів, спалах світла, який я побачив через відчинені двері, засліпив мене, і якийсь час я бачив лише його. Генерал впав на мене, я впав на перегородку, тоді – на мішанину з тіл істеричних цивільних, які верещали, бризкаючи кислою слиною мені в обличчя. Шини літака завищали, коли він різко звернув направо. До мене повернувся зір, і я побачив вогонь у дверях. Ніщо не лякало мене більше, аніж можливість померти у вогні, бути перемеленим пропелером, четвертованим «катюшею» – навіть саме це слово звучало, наче ім’я безумного сибірського науковця з відмороженим носом та пальцями на ногах. Я вже колись бачив згорілі рештки у полі за містом Гюе – вугілля замість тіл, втоплене у метал збитого військового гелікоптера, де паливо спопелило три десятки окупантів, їхні зуби назавжди лишилися вишкіреними у мавпячій посмішці; плоть губів та облич згоріла, шкіра стала обпаленим обсидіаном, гладеньким і неземним, волосся перетворилося на попіл, і в них уже неможливо було впізнати ані моїх земляків, ані людей взагалі. Я не хотів так померти. Я взагалі не хотів померти, і менше за все – під обстрілом артилерії моїх товаришів комуністів з захоплених ними передмість Сайгона. Мої груди стиснула чиясь рука, нагадуючи, що я ще живий. Інша вхопила мене за вухо, поки люди піді мною з виттям намагалися мене скинути. Я відхилився, намагаючись випрямитися, моя рука лежала на чиїйсь жирній голові, самого мене притиснуло до Генерала. Ще один вибух десь по дорозі посилив це божевілля. Чоловіки, жінки і діти завили на ще вищій ноті. Раптово літак припинив крутитися, під таким кутом, що двері тепер дивилися не на вогонь, а лише на темряву, і хтось заверещав:

      – Ми всі помремо!

      Бортпровідник, винахідливо лаючись, почав опускати пандус, і коли біженці хвилею рвонули до виходу, вони потягнули мене за собою. Єдиним способом уникнути смерті під їхніми ногами було прикрити голову наплічником СКАЧАТЬ