Симпатик. В’єт Тан Нґуєн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ життя в часи мого навчання. У більшості кампусів, зокрема моєму, «хо-хо-хо» відібрали в Санта Клауса, натомість це був початок популярного скандування: «Го-Го-Го Ші Мін, з Фронтом[27] переможе він!» Я заздрив студентам у їхній оголеній політичній пристрасті, адже сам мусив приховувати свою і грати роль доброго громадянина Республіки В’єтнам. Однак, коли я повернувся до кампусу, там уже заправляла інша порода студентів, вони не так цікавилися політикою чи світом узагалі, як попереднє покоління. Їхні ніжні очі вже не бачили щодня всі ті історії та картини жорстокості й терору, за які вони могли відчувати відповідальність, бо ж були громадянами демократії, що знищувала іншу країну, аби врятувати її. Ще важливіше те, що вони більше не ризикували життям під час призову. В результаті цього кампус повернув собі свою мирну й тиху природу, оптимістичний настрій, іноді затьмарюваний хіба що весняною зливою, що гуркотіла за вікном мого кабінету. До мішанини моїх обов’язків, за які мені платили мінімальну зарплату, входило: відповідати на телефонні дзвінки, набирати професорські рукописи, підшивати документи і приносити книжки, а також допомагати секретарці, міз Софії Морі, що носила окуляри в роговій оправі зі стразами. Усі ці завдання, цілком підхожі для студента, для мене були схожі на смерть від тисячі порізів папером. Усе ускладнювалося ще й тим, що міз Морі, схоже, я не подобався.

      – Приємно знати, що ви нікого не вбивали, – сказала вона невдовзі після нашої зустрічі.

      Її погляди були цілком очевидні – на ланцюжку для ключів висів символ миру. Не вперше мені захотілося сказати, що я – один з них, прибічник лівих, революціонер, який бореться за мир, рівність, демократію, свободу та незалежність – за всі ці шляхетні речі, заради яких помирали мої люди і заради яких ховаюсь я.

      – Але якби ви когось вбили, – вела вона далі, – ви б нікому про це не сказали, правда ж?

      – А ви, міз Морі?

      – Не знаю.

      Вона розвернула стільця від мене порухом своїх жіночних стегон. Мій невеликий стіл був запхнутий у куток, за ним я перебирав папери й нотатки, прикидаючись, що працюю, бо моїх завдань на восьмигодинний робочий день не вистачало. Як і годилось, я старанно посміхався за столом, коли мене фотографував студент-журналіст, знаючи, що це фото буде на першій сторінці, й мої жовті зуби на чорно-білому фото видаватимуться білими. Я якомога вдавав одного з тих дітей третього світу на пакетах молока, що роздавали американським дітям у початковій школі, щоб вони віддавали свої пенні та десятицентовики на допомогу бідолашному Алехандро, Абдуллі чи А Сінгу, щоб ті дістали гарячий обід та щеплення. І я був вдячний, щиро! Однак також я був одним з тих нещасливих випадків, котрий не міг не питати себе, чи не пов’язана моя потреба в американській допомозі передусім з тим, що американці мені вже допомогли. Я не хотів видатись невдячним, тому зосереджено видавав доволі тихі робочі звуки, що мусили задовольнити, однак не відволікати міз Морі в її поліестерових слаксах СКАЧАТЬ