Асистент. Тесс Ґеррітсен

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ мені на ділову зустріч треба! Я і так уже на цілу годину спізнююся, а ви почепили цю стрічку навколо мого авто і кажете, що поїхати ним я не зможу! Чорт забирай, це моє авто!

      – Сер, ми на місці злочину.

      – Це був нещасний випадок!

      – Ми цього ще не встановили.

      – А вам цілий день потрібен, щоб це второпати? Нас би послухали! Усі навколо чули, що сталося!

      Ріццолі підійшла до чоловіка. Його обличчя вилискувало від поту. Зараз, об одинадцятій тридцять, сонце стояло майже в зеніті й свердлило землю, як погляд недоброго ока.

      – Сер, що саме ви чули? – запитала вона.

      – Те саме, що й усі інші, – фиркнув він.

      – Гучний удар?

      – Ну, так. Десь о сьомій тридцять. Я саме з ванної виходив. Дивлюся у вікно – а він тут, на тротуарі. Це небезпечний поворот, ви ж бачите. Усякі придурки, які ледве вміють за кермом сидіти, вилітають з-за рогу, як кажани з печери. Мабуть, його збила вантажівка.

      – Ви бачили вантажівку?

      – Ні.

      – Чули, як вона проїхала?

      – Ні.

      – І легкової машини ви не бачили?

      – Легкова машина чи вантажівка, яка різниця? – Він знизав плечима. – Усе одно його збили і втекли.

      Одна й та сама історія вже разів шість траплялася в цій частині міста: десь між сьомою тридцять і дев’ятою тридцять уранці на вулиці лунав гучний удар. Люди не бачили, що сталося, лише чули звук падіння і знаходили тіло. Ріццолі вже припустила, що хтось міг викинутися з вікна, – і відкинула цю гіпотезу. Будинки тут були двоповерхові. Падіння із цієї висоти не могло б так понівечити тіло. Розірвати його на шматки могло вибухом, але жодної його ознаки Ріццолі не бачила.

      – То я можу забрати свою машину? – запитав чоловік. – У мене зелений «форд».

      – Отой, зі шматками мозку на багажнику?

      – Ага.

      – А ви як думаєте? – огризнулася вона й відійшла, щоб поговорити з медекспертом.

      Він сидів навпочіпки посеред дороги, вивчаючи плями на асфальті.

      – Мудакуваті тут люди, – сказала Ріццолі. – На загиблого всім начхати. І ніхто його не знає.

      Ешфорд Тірні і далі дивився на асфальт. Між нечисленних жмутків сивого волосся виднілася лискуча від поту шкіра скальпа. Ешфорд Тірні сьогодні здавався Ріццолі старішим і втомленішим, ніж будь-коли. Намагаючись підвестися, він простягнув руку, жестом благаючи про допомогу. Взявши його за руку, вона відчула, як важко його натомленим кісткам і артритним суглобам. Цей старий джентльмен-південець із Джорджії так і не звик до бостонської безцеремонної прямолінійності Ріццолі, а вона, у свою чергу, так і не звикла до його педантичності. Лише рештки людських тіл на столі для аутопсії об’єднували доктора Тірні з Ріццолі. Але зараз, допомагаючи йому звестися на ноги, вона засмутилася, СКАЧАТЬ