Три товариші. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чудовий вигляд, – сказав я, – зовсім здоровий! Ми можемо сьогодні багато чого придумати!

      – Добре було б, – відповіла вона, – та сьогодні нічого не вийде. Сьогодні я не можу.

      Я остовпіло дивився на неї.

      – Не можете?

      – На жаль, ні.

      Я все ще нічого не розумів. Спершу подумав, що вона, певне, передумала йти до мене вечеряти, а піде кудись в інше місце.

      – Я вже дзвонила до вас, – сказала вона, – щоб ви не приходили даремно. Та вас уже не було вдома.

      Аж тепер я зрозумів.

      – Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? – допитувавсь я.

      – Сьогодні – ні. Мені треба бути в одному місці. На жаль, я й сама дізналася про це лише півгодини тому.

      – А відкласти не можна?

      – Ні, не вийде, – усміхнулася вона, – це, знаєте, щось ніби ділове побачення…

      Я стояв приголомшений. Усього міг сподіватись, тільки не цього. Я не вірив жодному її слову. Ділове побачення! Які в неї можуть бути справи? Це, мабуть, просто відмовка! Навіть напевно відмовка… Які до біса ввечері ділові розмови? Таке роблять удень. Та й не дізнаються про це за півгодини. Просто вона передумала, та й годі.

      Я почувався скривдженим, просто як дитина. Аж тепер зрозумів, з якою радістю чекав я цього вечора. Я був злий на себе за те, що мене це так вразило, і мені не хотілося, щоб вона це помітила.

      – Ну, що ж, – сказав я, – виходить, нічого не вдієш. До побачення!

      Вона допитливо глянула на мене.

      – Поспішати нема чого. Я домовилась лише на дев’яту. Ми можемо ще трохи прогулятися. Я цілий тиждень не виходила з дому.

      – Добре, – знехотя погодився я, відчувши себе раптом стомленим і спустошеним.

      Ми пішли вулицею. Надвечір небо проясніло, й між дахами миготіли зорі. Ми проходили повз сквер, де в сутінках маячили якісь кущі. Патриція Гольман спинилася.

      – Бузок! – сказала вона. – Пахне бузком! Та цього не може бути, ще не пора!

      – Я не чую ніякого запаху, – заперечив я.

      – А проте… – вона схилилась над огорожею.

      – Це дафна індика, пані! – пролунав із темряви чийсь хрипкий голос.

      Міський садівник у форменому картузі з латунною кокардою стояв, спершись на дерево. Потім, нетвердо ступаючи, підійшов до нас. Із кишені в нього визирала блискуча шийка пляшки.

      – Ми її сьогодні висадили, – пояснив він, гикнувши. – Онде вона.

      – Дякую вам, – сказала Патриція Гольман і звернулася до мене – Ви й тепер не чуєте ніякого запаху?

      – Ні, тепер уже щось чую, – відповів я неохоче, – пахне доброю, міцною горілкою.

      – Правильно, вгадали! – чоловік у темряві голосно відригнув.

      Я виразно чув солодкий, міцний запах, що линув із ніжного присмерку, та нізащо у світі не зізнався б у цьому. Дівчина засміялась і здвигнула плечима.

      – Як це чудово, а надто після довгого сидіння вдома! Так шкода, що мені треба йти. Цей Біндінг… завжди він квапить… і все треба робити в останню СКАЧАТЬ