Название: Постріл із глибин. Останній рейс «Лузитанії»
Автор: Ерік Ларсон
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Публицистика: прочее
isbn: 978-617-12-2250-2, 978-0-307-40887-7, 978-617-12-3109-2, 978-617-12-3110-8
isbn:
Але протест Вільсона не вразив ентузіастів застосування субмарин. Вони запевняли всіх, що Німеччина має посилити свою кампанію та знищувати всі судна в зоні військових дій. Вони вважали, що Британія підкориться набагато раніше, ніж Америка зможе мобілізувати армію й транспортувати її на поле бою.
Обидві сторони суперечок намагалися заручитися підтримкою кайзера Вільгельма – йому як головному воєначальникові країни належало вирішальне слово. Кайзер уповноважив командирів підводних човнів топити будь-який корабель незалежно від його прапору та знаків, якщо є підстави вважати, що він належить Франції або Британії. Навіть більше: він дозволив капітанам робити це з-під води, без попередження.
Найважливішим наслідком стало те, що рішення про затоплення або «помилування» судна повністю лягало на окремого командира субмарини. Таким чином, капітан підводного човна – зазвичай молодий чоловік віком від двадцяти до сорока років, амбіційний, з бажанням записати за собою якомога більше затопленого тоннажу, далеко від бази та без можливості зв’язатися зі своїми командирами, з даними, обмеженими лише тим, що можна побачити в перископ удалині, – відтепер отримав право зробити помилку, яка може змінити хід усієї війни. Пізніше канцлер Бетман казав про це так: «На жаль, те, чи оголосить[90] Америка війну, залежить лише від міркувань одного капітана підводного човна».
Ніхто не мав жодних ілюзій: помилки будуть. В одному з наказів кайзер Вільгельм визнавав ризик: «Якщо, незважаючи на превелику[91] обережність, станеться помилка, командир субмарини не має нести відповідальності».
Горе та самотність Вільсона не поменшали й у новому році, але випадкова зустріч у березні 1915-го дала поштовх відхиленню цієї сірої завіси.
Кузина Вільсона, Гелен Вудро Боунс, у той час жила в Білому домі, виконуючи обов’язки першої леді. На прогулянках її часто супроводжувала подруга – 43-річна Едіт Боллінг Ґалт, яка також була подругою лікаря президента – доктора Ґрейсона. Едіт була непересічною жінкою: 175 сантиметрів на зріст, гарної статури, одягнена зі смаком – чимало її вбрання пошив паризький дизайнер Чарльз Фредерик Ворт. Очі яскраво-блакитні, сяюча шкіра обличчя, вишукані манери. І одного дня, їдучи в лімузині з Вільсоном, доктор Ґрейсон помітив Едіт і вклонився їй. Вільсон вигукнув: «Хто ця чарівна леді?»[92]
Едіт народилась у жовтні 1872 року. Вона була сьомою з одинадцяти дітей у родині, коріння якої можна було простежити аж до Покахонтас та капітана Джона Рольфа. Родина жила в невеликому містечку Візвіль, штат Вірджинія. У часи її дитинства пристрасті Громадянської війни ще не охололи. Підлітком вона не раз їздила у Вашингтон в гості до старшої сестри, яка вийшла заміж за чоловіка з родини, що володіла найбільш вишуканою у місті ювелірною крамницею Galt & Bro. Jewelers, СКАЧАТЬ
90
91
92