Ті, що співають у терні. Коллін Мак-Каллоу

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ними таємничий та болісний зв’язок, про який ніколи не говорилося і який завжди заперечувався. Лютий погляд блакитних очей Педді збивав Френка з ніг – презирливий та нищівний, яким він начебто промовляв: «Таки вийшло по-моєму!»; і син, опустивши очі, визнав батькове право на гнів. З того дня Педді, розмовляючи з Френком, обмежувався лише виразами, що не виходили за рамки загальноприйнятої ввічливості. Але найважче Френку було дивитися в очі решті дітей, він почувався присоромленим і приниженим, немов той птах, якого принесли назад додому з підрізаними крильми: небо так і залишилося незвіданим, а пісня – недоспіваною.

      Дочекавшись, коли Фіона скінчила свій нічний обхід, Меґґі вибралася зі спальні в розчинене вікно й гайнула через двір. Вона знала, де шукати Френка – на сіні у сараї, подалі від завидющих очей братів і батькового гніву.

      – Ти де, Френку? – спитала вона гучним шепотом, невпевнено ступаючи у непроглядній темряві сараю і з чутливістю дикої тварини пальцями ніг намацуючи перед собою незвіданий простір.

      – Я тут, Меґґі, – долетів до неї зморений голос, ледь схожий на Френків, бо в ньому не чулося ані пристрасті, ані бажання жити.

      Дівчинка пішла на звук, знайшла брата розпростертим на сіні й примостилася біля нього, обхопивши, скільки вистачило рук, його широкі груди.

      – Ой, Френку, я така рада, що ти знову вдома, – промовила Меґґі.

      Френк застогнав, посунувся вниз і поклав голову їй на живіт. Вона гладила його густе пряме волосся і стиха наспівувала. Було темно, і Френк не бачив сестри, але невидиме тепло її співчуття розчулило хлопця. Він заплакав, скоцюрбившись у суцільний клубок болю, і його сльози промочили Меґґі нічну сорочку. Сама ж мала не плакала. Щось у душі цієї дівчинки робило її достатньо дорослою і достатньо жінкою, щоб відчути незбориму й болісну радість від того, що ти комусь потрібна. Вона сиділа, чукикаючи братову голову доти, доки його горе не пішло геть, розчинившись у темній порожнечі.

      Частина друга

      1921–1928, Ральф

      3

      «Щось дорога до Дрогеди не навіяла мені спогадів юності, – мружачись від яскравого світла, подумав отець Ральф де Брікассар. Його новенький „даймлер“ мчав, підскакуючи, вибоїстою колією, що пролягла у високій сріблястій траві. – Хіба ж це прекрасна загадкова Ірландія? А Дрогеда? Не схожа вона ані на поле битви, ані на осереддя могутньої влади. А може, все було дещо інакше?» З притаманним йому почуттям гумору, яке з роками трохи вгамувалося, але не притупилося, він уявив собі Мері Карсон таким собі Олівером Кромвелем у жіночій іпостасі, яка, у своєму неповторному стилі, щось суворо віщає з нотками імперської пихи та злостивості в голосі. Втім, таке порівняння не було аж надто великим перебільшенням, бо ця дама, безперечно, мала не менше влади й керувала не меншою кількістю людей, аніж будь-який могутній воєначальник минулих літ.

      Крізь живопліт та евкаліпти забовваніли крайні ворота, і авто зупинилося, злегка вібруючи на холостому ходу СКАЧАТЬ