Ті, що співають у терні. Коллін Мак-Каллоу
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Ті, що співають у терні - Коллін Мак-Каллоу страница 1

Название: Ті, що співають у терні

Автор: Коллін Мак-Каллоу

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Современные любовные романы

Серия:

isbn: 978-617-12-3224-2, 978-617-12-3223-5, 978-617-12-2466-7, 978-0-380-01817-8

isbn:

СКАЧАТЬ співом перевершує жайворонка та солов’я. Лиш одна бездоганно-прекрасна пісня, ціна якої – життя. Але її заціпеніло слухає увесь світ, а Бог на небесах – усміхається. Бо найкраще досягається ціною великого болю… Принаймні так легенда каже.

      Частина перша

      1915–1917, Меґґі

      1

      Восьмого грудня 1915 року Меґґі Клірі відзначала свій четвертий день народження. Прибравши зі столу тарілки після сніданку, мати мовчки тицьнула їй коричневий паперовий пакунок і наказала вийти надвір. Тож Меґґі присіла за ялівцевим кущем біля парадного в’їзду і почала нетерпляче сіпати та смикати. Маленькі пальці були слабкі й незграбні, а папір – товстий і цупкий; від нього йшов легенький запах універмагу містечка Вахіне[1], а це свідчило, що предмет у пакунку був – о, диво! – придбаний за гроші, а не передарований чи зроблений власноруч.

      У кутку пакунка блиснуло щось золотисте, і Меґґі з новою силою взялася за папір, заповзято лущачи його довгими нерівними смужками.

      – Аґнеса! Ой, та це ж Аґнеса! – замилувалася вона і кліпнула, оглядаючи ляльку, що лежала у пошматованому паперовому кубельці.

      То й справді було диво. У Вахіне Меґґі була лише раз у житті, й то давним-давно, ще минулого травня, бо вона була слухняною дівчинкою. Але, сидячи високо в тарантасі поруч із матір’ю і намагаючись поводитися зразково, вона не змогла побачити багато через власне хвилювання і радісне збудження. Та все ж вона помітила Аґнесу – красуню-ляльку на полиці універмагу, вбрану в кринолін із рожевого атласу, рясно оздобленого мереживними рюшами. І одразу ж охрестила її Аґнесою, бо не знала іншого імені, достатньо елегантного для такого незрівнянно-чудесного створіння. Упродовж наступних місяців Меґґі згадувала Аґнесу, однак ні на що не сподівалася: власної ляльки Меґґі не мала, а про те, що ляльок вигадали саме для маленьких дівчаток, вона ще не знала. Меґґі бавилася свищиками, рогатками та подряпаними солдатиками, що стали непотрібними її братам; її руки часто бували брудними, а черевички – у багнюці. Їй навіть на думку не спадало, що Аґнеса призначена для гри. Погладивши складки яскраво-рожевої сукні, прекраснішої за будь-яку з тих, що бачила на живих жінках, Меґґі обережно підняла Аґнесу. Лялька мала шарнірні руки й ноги, які поверталися навсібіч; навіть шия й талія – і ті були на шарнірах. Всіяне перлинами золотисте волосся Аґнеси було елегантно укладене високою зачіскою в стилі помпадур; із-під легкої, як піна, мереживної хустки, скріпленої брошкою з перлами, видніла впадинка між блідими грудьми. Ретельно розфарбоване порцелянове обличчя навмисне не вкрили глянцем, щоб надати тонко підфарбованій «шкірі» природної матової текстури. З-під вій зі справжнього волосся поблискували блакитні очі, навдивовижу схожі на очі живої людини – з темно-блакитним забарвленням райдужних оболонок. Меґґі виявила, що коли нахилити ляльку горілиць, вона заплющить очі. На трохи підрум’яненій щоці видніла родимка, а крізь злегка розтулені темно-червоні губи Аґнеси проглядали маленькі білі зубки. Меґґі сіла, схрестивши ноги, вмостилася зручніше, обережно поклала ляльку собі на коліна й дивилася на неї.

      Вона так і сиділа за кущем ялівця, коли з’явилися Джек і Г’юї. Вони йшли, човгаючи по траві, що лишилася попід парканом – там, де її незручно косити. Волосся Меґґі було типовим маячком Клірі – всім дітям їхньої родини, за винятком Френка, дісталася у кару чуприна з рудуватим відтінком. Джек підштовхнув брата й вишкірився. Вони розійшлися в різні боки, вдаючи з себе поліціянтів, що вистежують утеклого маорі. Та Меґґі, яка сиділа тихенько щось мугикаючи, не почула їх, бо була надто захоплена Аґнесою.

      – Що там у тебе таке, Меґґі? – гукнув Джек, підстрибнувши до сестри. – Нумо покажи!

      – Еге ж – покажи! – хихикнув Г’юї, заходячи з протилежного боку.

      Меґґі міцно притиснула ляльку до грудей і похитала головою.

      – Ні, вона моя! Мені її на день народження подарували!

      – Покажи її нам, ну! Ми просто хочемо поглянути на неї.

      Радість і гордість взяли гору, і Меґґі показала братам ляльку.

      – Погляньте, яка вона гарна! Її звуть Аґнеса.

      – Аґнеса… Аґнеса? – здивовано перепитав Джек, удавши, що мало не вдавився від огиди. – Яке сентиментальне й сопливе ім’я! Чому ж ти не назвала її Марґарет або Бетті?

      – Тому що вона Аґнеса!

      Тут Г’юї помітив шарнір на ляльковому зап’ястку й аж присвиснув.

      – Ти диви, Джеку, вона руками рухати може!

      – Як це? Ану давай подивимося!

      – Ні! – скрикнула Меґґі й знову притиснула до себе ляльку. – Ні! Ви її зламаєте! Ой, Джеку, не забирай її, бо ти ж її зламаєш!

      – Тьху на тебе! – Його брудні засмаглі руки міцними лещатами стисли зап’ясток Меґґі. – А «кропивки» не хочеш? І не скигли, бо розповім Бобу. – СКАЧАТЬ



<p>1</p>

Дівчина (полінезійською). (Тут і далі прим. пер.)