жіночою м’якістю, надзвичайною лагідністю та толерантністю супроти кожної людини», він повинен був навіть до члена своєї касти хоч би й шкідника – «ставитися людяно», і «старатися знайти причини та обставини, які зм’ягчували б вину та давали б змогу пробачити». «Найхарактернішою рисою українського (народолюбного) духового провідника є скромність», він повинен мати «відчуття залежності» від своєї групи. Спеціальних здібностей – мудрості, відваги, шляхетності – демократія від свого проводу не вимагала. В провідній верстві могли знайти місце люди, які були чисто «формальними авторитетами», цебто були це припадкові люди, хоч і без особливих заслуг, які давали б їм право стояти над народом, але «вже з причини, що вони займають якесь становище» – їх треба було шанувати та йти їм назустріч. Хоч би це й були які «ще не мали змоги придбати собі відповідного великого авторитету своїми особистими заслугами», цебто були попросту нездари або недотепи. А в моменти переломові, коли особливо від провідництва вимагалося великих якостей, великої сили думки й волі, отже суворого відбору здібніших, інтелігенція ця знала лише засаду патологічного об’єднання: «забути все, що роз’єднувало, забути політичні й особисті порахунки» і об’єднати руки, серця та сили для праці й боротьби, хоч би деякі з тих рук були нечисті, деякі з тих серць трусливі й підлі, а деякі з тих сил – на службі ворожих сил. Внаслідок того деякі народницькі партійники величали як «імпозантну постать» провідника з «чулою натурою» і «швидким розумом», навіть таких провідників нашого плебсу, які в вирішальну хвилю історії «кидали громи на тих, хто боронив Україну від більшовицької навали», «запобігали ласки в більшовиків» (про Грушевського в «Самостійній думці»). Такий погляд і така система відчиняли настіж двері в інтелігентську еліту недотепним і просто темним силам. Без амбіції панування і провідництва, хитливі, трусливі і зрадливі, не підлягаючі закону випробування й селекції, подібні провідники або падали жертвами обману спритної чужої сили, або ставали попихачами більшовизму, як Грушевський, Винниченко, Ю. Коцюбинський, А. Крушельницький, Ніковський, Тичина, Лозинський тощо.
Неясна й хитлива була відповідь цієї групи і на друге питання, на питання мети, до якої вона йшла. Заперечуючи потребу існування правлячої верстви як окремої касти, інтелігенція та заперечувала також і потребу окремої формуючої суспільність ідеї або думки, виробленої і принесеної масі народу цією кастою. Іншими словами, заперечуючи потребу існування такої касти, вона не розуміла й її функції. Вести, вказувати народові шлях, давати йому дороговкази, – це було на їх думку просто насильством над народом. Це значило, на їх думку, «муштрувати народ на свою команду, примушувати танцювати під свою сопілку». Такі, нормальні для всякої правлячої касти, функції як нести народові «щось вимислене апріорі» його проводом, було недопустимим «нав’язуванням» народові чужих йому думок. Нісенітницею була для
СКАЧАТЬ
