Свята Марійка. Зінаїда Луценко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Свята Марійка - Зінаїда Луценко страница 13

СКАЧАТЬ сім’ю, забирати батька у малесеньких дітей?!

      – Ти ж узнай, Надеждо, та піди до тієї безсоромної та хоч патли їй потріпай або – плюнь у вічі!

      – Звідки ж я дізнаюся, хто вона, – прислухається до порад Надежда.

      – Шила у мішку не втаїш, – кажуть їй подруги. – Рано чи пізно, але про все дізнаємось.

      – Бідна ти, бідна, така ще молодесенька, а вже безталанна.

      Так усім гуртом Надежду пожаліють, вона поплаче, побідкається, та й тягне дітей додому.

      Віталька ж прийде, було, після роботи додому, ні на дітей, ні на жінку геть не гляне; вимиється, причепуриться, дорогим одеколоном обіллється увесь та й іде кудись, ще й насвистує – чисто тобі парубок!

      Пробувала Надежда чоловіка всовістити – тільки посміхнувся. А як підняла голос… То він як шпурнув її у груди, тільки ноги зблиснули.

      Надежда упала навзнак, головою ударилась об двері, скрикнула, розпласталася на весь зріст. А Віталька переступив її та й пішов собі, і не оглянувся – жива вона, чи, може, вбилась.

      І не часто, але почав Віталька Надежду бити, чи казала вона йому що гостре, чи тільки мовчки – але «не так» дивилась.

      Потому перестав чоловік додому на ніч приходити.

      То удень перебуде на роботі, увечері не повернеться, переночує десь і аж надвечір другого дня прийде.

      А далі й по три дні на квартирі не з’являвся.

      Мусила сховати Надежда гордість у кулак та й іти до чоловіка на роботу, щоб хоч там його застати.

      – Віталю, у нас нема що їсти, дай хоч трохи грошей… – просить.

      А він:

      – Нема грошей і у мене, – каже, – ти ж повинна від подруг своїх знати: нам ще зарплатні у цьому місяці не давали.

      Надежда запитує у жінок, а ті кажуть: та ні, була зарплата, невелика, але ж була.

      От Надежда знов – до матері.

      – Мамо, – просить, – порадь мені, що робити? Хіба йти й просити у чужих людей, бо немає вдома ні копійки, діти хочуть їсти, а чоловік мене майже кинув.

      А та порадила:

      – Йди, – каже, – Надеждо, в касу й гарно проси касирку, щоб як будуть Вітальці видавати гроші, то нехай перед тим тебе попередить.

      Так вона й зробила. В день зарплати пішла Надежда – ще й не сама, а з дітьми! – до каси, сіла біля дверей на стільчику та й сидить.

      От приходять офіцери за платнею, дивляться на бідну жінку, головами хитають, вітаються. А Вітальки нема й нема. Діти почали вередувати, касирка боком зирить. То Надежда, щоб зайняти чимось дітей, носить їх по коридору, показує на стіни, а тоді почала гратися у «тосі-тосі»; хтось дав дітям по цукерці.

      Аж тут – іде Надеждин чоловік… Як побачив свою сім’ю, зрозумів усе (або йому колеги розказали) та аж озвірів! Мовчки вхопив жінку попід руки й витурив за двері, а там вхопив за комір та й поволік додому; дітки плачуть, дріботять слідом, він і на них горлає; тягне.

      А вдома так змісив, що Надежда тиждень боялася через синці на вулицю вийти…

      Але від того разу гроші Віталька, хоч і небагато, СКАЧАТЬ