Чужа кров. Гарфанг

Чтение книги онлайн.

      Поки поралася, поки їсти готувала і робила свою щоденну роботу, думки ніяк не полишали минулої ночі. Як це могло статися? Вона завжди була порядною жінкою, і за все життя знала лише одного чоловіка – Степана. Навіть в дівоцтві ні з ким іншим не цілувалася… То як вона могла зважитися на зраду? Що було такого в незнайомцеві, що змусило її про все забути, геть втратити голову? І чому, як вона себе не картає, а все одно згадує знову і знову все, що цієї шаленої ночі відбувалося, і солодко озивається все тіло на ті думки гріховні?

      Давно вже пора було б віднести Гнатові їсти, але вона ніяк не могла зважитися зайти туди, де кожна пилинка була свідком її зради…

      Лише десь по обіді зважилася – все-таки, не сидіти ж йому голодному!

      Але клуня зустріла її тишею. Постіль порожня. Нема нікого.

      І руки опустилися. Сама незчулася, як сльози навернулися на очі.

      Дурна! Радіти треба. Ну, переночував та й пішов собі, нема потреби ні про що більше турбуватися, та й зустрічатися з ним поглядом більше не доведеться…

      То чому ж вона плаче? І чому так тяжко на серці? Ніби її просто обдурили й покинули…

      Ще двічі верталася – а раптом він десь просто виходив?

      Нема.

      Пішла спати…

      Тепер, як ніколи, хотілося, аби нарешті повернувся Степан. Вона ще не знала, як тепер дивитиметься йому в очі, але… Краще вважати, що все, що сталося, було сном, і не більше. То все їй лише примарилося. Та і не могла вона так вчинити – сліпо спокусі піддатися! Так, то все сон… Тільки сорочка червоніє, мов квіт маковий. Так і не залатала. Та вже й нема для кого.

      Його сорочка. Схопила ту сорочку, до лиця притулила. Сльози витерла – і в піч її. Нехай димом зійде мана! Нехай…

      І відразу ж пожаліла – а раптом повернеться? Раптом… Як же хочеться ще раз піти й остаточно пересвідчитися, що Гнат дійсно зник… Ні, не піде. Візьме себе в руки і нікуди не піде. Пішов він, втік. А коли й не пішов, то нема чого йти до нього уночі. Нема чого… А раптом він чекає?

      Ні, не можна. Не можна.

      Лягла спати.

      Тільки який там сон! І очі мокрі. І так нестерпно хочеться іще хоч разочок відчути на собі доторк гарячих губ… Святі заступники й сохранники, заступіть і сохраніть від спокуси!

      Почала молитися.

      А пам’ять не відпускає, малює живі спогади і крає серце…

      – Горпинко!

      Ледь із печі не впала. Злякалася до німоти, очі широко відкрила – стоїть біля вікна постать знайома, рукою кличе її.

      Повернувся!

      Прийшов!

      Невже хату не закривала?

      Мабуть, що ні, коли він тут.

      Прийшов…

      – Горпинко, ти вже спиш? – тихо.

      – Та от… Майже спала, – ледве зуміла вимовити.

      – Майже не рахується, – сміється.

      – Я там… Їсти приносила…

      – Знаю. Я виходив удень. Справи мав. Тільки не хвилюйся, мене ніхто не бачив, що я до тебе йшов. СКАЧАТЬ