Доки смерть не розлучить нас. Юрко Вовк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Ми, патріоти України…

      Ми так само урочисто підхопили слова, які знали напам’ять:

      – …клянемось! Усі свої сили, розум і волю віддати боротьбі за незалежну суверенну Україну. Як би не склались наші долі, завжди і скрізь боронити нашу Батьківщину, бути з нею всім серцем, доки смерть не розлучить нас. Клянемось!

      Промовивши ці сповнені щирого пафосу короткі фрази, ми склали докупи правиці, а лівими обійняли один одного і, зійшовшись у вузькому колі, притулили чоло до чола. Якусь мить ми так мовчки постояли, а потім відхилились, дивлячись по черзі у вічі один одному.

      На маленькій залізничній станції Овадно, наступній за володимирською в бік Ковеля, тато з Ганнусею проводжали мене на навчання у далеке Вільно. Ми приїхали зі свого хутора, від якого до станції було версти з чотири, бричкою, яку з такої нагоди тато почистив і підфарбував. Оскільки в бричці, закладеній моїми речами, вільного місця майже не було, то з собою ми взяли лише Ганнусю. Та вона й так би прибігла слідом. Не провести на станцію улюбленого братика і вперше в житті не побачити паровоза Ганнуся просто не могла.

      Весь час, поки ми їхали на станцію, я розповідав сестричці всілякі смішні історії, сам між тим раз по раз сумно поглядаючи навколо. Лише тепер я усвідомлював, як важко покидати рідний, любий серцю край.

      Ще сумнішим був тато. Він сидів на передку брички похнюплений і мовчав аж до станції.

      У касі невеликого станційного приміщення тато купив мені квиток до Вільно, який потрібно було ще закомпостувати в Ковелі, пересідаючи вже на прямий потяг до станції призначення.

      – Ось тобі квиток, – нарешті заговорив він, подаючи мені шматочок твердого картону. – В Ковелі пересадка…

      – Я знаю, тату.

      Мені хотілось обійняти й заспокоїти батька, якого я дуже любив і поважав. Та на людях я чомусь застерігся виявляти свої почуття.

      – Ти вважай там, синку, шануйся, – мнучи в руці пужало батога, мовив тато. – Вільно те – край далекий, люди там чужі…

      – Не переживайте, – якось несміливо торкнувся я батькової руки, – я дам собі раду. Ви ж знаєте, що ваш син не з полохливих.

      Тато вперше за цей час усміхнувся і подивився на мене з неприхованою гордістю.

      – Вовків боятись – до лісу не ходити. А ми самі Вовки.

      На перон вийшов поважний залізничник у кашкеті з кокардою і, підійшовши до невеличкого дзвона, який був прикріплений на стіні біля дверей, тричі з короткими перервами подзвонив. Поїзд на Ковель прибував на станцію Овадно.

      Тато враз заметушився, викладаючи з брички мої речі.

      – Не спішіть, тату, – заспокоював я його, намагаючись приховати хвилювання, – потяг буде чекати, заким всі пасажири не зайдуть до своїх вагонів.

      Ми разом якраз змогли взяти всі речі, навіть Ганнуся несла вузлик з продуктами та мою скрипку в шкіряному футлярі.

      Віддавши вусатому кондукторові квиток і занісши СКАЧАТЬ