Я – легенда. Річард Метісон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ головою. «Так не піде, треба все ретельно обдумати, – думав він, – я маю звести докупи всі запитання, перш ніж спробувати відповісти на них. Треба впоратися з цим належним чином, науково».

      «Атож, атож, атож, – думав він, – знову забовваніла тінь старого Фріца». Так звали його батька. Невілл зневажав власного батька і щосили опирався, розуміючи, що яблуко недалеко впало – він цілковито успадкував батькове логічне мислення та хист до техніки. Його батько до самого кінця вперто не вірив у вампірів.

      У «Сірз» він розжився верстатом, повантажив його в універсал і обшукав універмаг.

      У підвалі їх було п’ятеро, кожен ховався в темному закутку. Одного з них Невілл знайшов у морозильній вітрині. Побачивши чоловіка, що розлігся всередині цієї лакованої труни, він зареготав: кумедне місце для сховку.

      Пізніше він чудувався, на яке безрадісне місце перетворився світ, якщо доводилося шукати втіху в такому. Десь по другій він припаркував авто і з’їв свій ланч.

      Їжа тхнула часником.

      Це спонукало його до роздумів про вплив часнику на них. Напевне, їх відганяв саме запах, але чому? Усі відомості про них були дивними: переховування вдень, обминання часнику, уразливість перед кілками, імовірно, страх перед розп’яттями. Припускалося навіть, що вони жахаються дзеркал.

      Узяти хоча б це. Згідно з повір’ями, вони не відображуються в дзеркалах, але ж він знав, що це неправда. Як і вірування в їхню здатність обертатися на кажанів. Це забобони, які шляхом логічного мислення та спостереження легко розвіювалися. Настільки ж дурнею є і здогади щодо їхнього хисту перекидатися на вовків. Безперечно, існують собаки-вампіри; він бачив і чув їх ночами знадвору. Але то були лише пси. Зненацька Роберт Невілл міцно стиснув губи. «Забудь, – промовив він до себе, – ти поки ще не готовий». Настане день, і він матиме нагоду подолати це, розібрати всі тонкощі, але ще не час. Підстав для хвилювання йому й так вистачало.

      Доївши ланч, він обійшов усю округу, ступаючи від ґанку до ґанку, доки в нього не скінчилися кілки. З дому він узяв їх сорок сім.

      Розділ 3

      «Могутність вампіра в тому, що ніхто не повірить у нього».[11]

      «Вельми вдячний, докторе Ван Хельсінг», – подумав він, відкладаючи вбік примірник «Дракули». Він сидів, похмуро втупившись у книжкову шафу і слухаючи Другий концерт Брамса для фортепіано,[12] пив лимонний соуер з віскі[13] та смалив цигарку.

      Чистісінька правда. Сама книга була мішаниною з забобонів та мильних кліше, але цей рядок був щирою правдою: ніхто не вірив у них, а як можна боротися з чимось, чому не ймеш віри?

      Так воно й склалося. Щось темне й незвідане виповзло з мороку Середньовіччя. Безформні й нечувані істоти, місце яких – на сторінках химерних творів. Вампіри були архаїкою, що час від часу виринала то в пасторальних нарисах Саммерса,[14] то в мелодраматичних опусах Стокера. Відзначені лише побіжною згадкою в «Британіці»,СКАЧАТЬ