Відьмак. Останнє бажання. Анджей Сапковський

Чтение книги онлайн.

      – Ні. Не хочу.

      Чудовисько роззявило пащу й звісило червоного язицюру, довжиною на дві п’яді.

      – Сторопів, га?

      – Сторопів, – признався Ґеральт.

      Чудовисько захихотіло, розвалившись у кріслі.

      – Я знав, що сторопієш, – сказало. – Налий собі ще, сядь зручніше. Оповім тобі всю історію. Відьмак ти чи ні, а в тебе з очей добро визирає, а я маю бажання погомоніти. Налий собі.

      – Уже нема чого.

      – А, зараза. – Чудовисько хекнуло, після чого знову луснуло лаписьком об стіл. Поряд із двома порожніми карафами з’явився, невідомо звідки, чималий глиняний глек у вербовому кошику. Нівеллен зубами здер воскову печатку.

      – Як ти, напевне, помітив, – почав він, наливаючи, – місцевість тут досить безлюдна. До найближчих людських осель – чималий шмат дороги. Бо, бач, мій татуньо й мій дідуньо свого часу не давали зайвих приводів для любові ані сусідам, ані купцям, які їздили трактом. Кожен, хто сюди діставався, у кращому разі втрачав свій скарб, якщо татусь помічав його з вежі. А пара найближчих поселень згоріли, коли татусь вирішив, що спізнилися вони із даниною. Мало хто любив мого татуся. Крім мене, природно. Страшно я плакав, коли одного разу привезли на возі те, що залишилося з мого татуся після удару дворучника. Дідуньо тоді активним розбоєм вже не займався, бо з того дня, коли отримав по черепу залізним моргенштерном, жахливо заїкався, слинив і рідко коли вчасно встигав до вбиральні. Так воно й вийшло, що як спадкоємець повинен я був водити дружину.

      – Молодий я тоді був, – продовжував Нівеллен, – справжній молокосос, тож хлопці з дружини крутили мною, як хотіли. Я командував ними, як можеш здогадатися, так само, як товсте порося може командувати вовчою зграєю. Ми швидко стали коїти такі речі, яких татусь, якби був він живим, ніколи б не дозволив. До дідька подробиці, перейду відразу до справи. Одного дня помандрували ми аж до Ґеліболю, під Мірт, та пограбували храм. На додачу була там і молода жриця.

      – Що то був за храм, Нівеллене?

      – А зараза його знає, Ґеральте. Але мусив то бути недобрий храм. На олтарі там, як пригадую, лежали черепи й маслаки, горіло зелене полум’я. Смерділо як нещастя. Але до справи. Хлопці знерухомили жрицю й обдерли з неї шати, після чого сказали, що я мушу змужніти. Ну я і змужнів, дурний шмаркач. Під час змужніння жриця наплювала мені у пику і щось прокричала.

      – Що?

      – Що я потвора у людській шкірі, що буду потворою у потворній, щось про любов, про кров, не пам’ятаю. Кинджальчик, маленький такий, мала хіба, захований у волоссі. Вбила себе, а тоді… Ми втекли звідти, Ґеральте, кажу тобі, мало коней не позаганявши. Недобрий то був храм.

      – Розказуй далі.

      – Далі було так, як сказала жриця. За кілька днів прокидаюся я вранці, а слуги, як мене побачать, у крик і дременули геть. Я до люстра… Знаєш, Ґеральте, запанікував я, якийсь напад у мене стався, пам’ятаю все наче крізь туман. Коротше, були трупи. Кілька. Користався тим, що траплялося під руку, а зробився я раптом дуже сильним. СКАЧАТЬ