Відьмак. Останнє бажання. Анджей Сапковський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ніц тобі до того – і крапка. Утім, щоб хоча б частково заспокоїти твою цікавість, покажу тобі, як я виглядав раніше. Поглянь, он, там, на портрети. Перший, як дивитися від каміна, то мій татусь. Другий – одна зараза знає хто. А третій – це я. Бачиш?

      З-під пилюки й павутиння, з портрету дивився водянистими очима такий собі товстунчик із пухким, смутним і прищавим обличчям. Ґеральт, якому відома була поширена серед портретистів схильність робити компліменти клієнтам, сумно покивав.

      – Бачиш? – повторив Нівеллен, вишкіривши ікла.

      – Бачу.

      – Хто ти такий?

      – Не розумію.

      – Не розумієш? – Чудовисько підвело голову, баньки в нього загорілися, неначе в кота. – Мій портрет, гостю, висить поза світлом свічок. Я його бачу, але я не людина. Принаймні, не в цю мить. Людина, аби оглянути портрет, встала б і підійшла ближче, напевно, мусила б узяти підсвічник. Ти того не зробив. Висновок простий. Але я питаю відверто: ти людина?

      Ґеральт не відвів погляду.

      – Якщо ти так ставиш питання, – відповів він по хвильці мовчання, – то не до кінця.

      – Ага. Хіба це не буде нетактовно, якщо я запитаю, ким ти, в такому разі, є?

      – Відьмаком.

      – Ага, – повторив Нівеллен за хвилину. – Якщо я добре пам’ятаю, відьмаки в цікавий спосіб заробляють собі на життя. За плату вбивають потвор.

      – Ти добре пам’ятаєш.

      Знову запала тиша. Вогники свічок пульсували, били вгору тонкими вусиками вогню, віддзеркалювалися у різьбленому кришталю бокалів, у каскадах воску, що стікав по свічникові.

      Нівеллен сидів нерухомо, злегка рухаючи гігантськими вухами.

      – Уявімо, – сказав він нарешті, – що ти встигнеш витягти меча раніше, ніж я до тебе доскочу. Уявімо, що навіть устигнеш мене рубанути. При моїй вазі мене це не затримає, звалю тебе з ніг самою інерцією. А потім усе вже вирішать зуби. Як вважаєш, відьмаче, хто з нас двох має більший шанс, якщо дійде до перегризання горлянок?

      Ґеральт, притримуючи великим пальцем олов’яну кришечку карафи, налив собі вина, відпив, відкинувся на спинку стільця. Дивився на чудовисько усміхаючись, і усмішка та була винятково паскудною.

      – Та-а-ак, – протяжно сказав Нівеллен, длубаючись пазуром у кутку пащі. – Треба визнати, ти вмієш відповідати на запитання, не вживаючи багацько слів. Цікаво, як ти впораєшся із наступним, яке я тобі поставлю. Хто за мене заплатив?

      – Ніхто. Я тут випадково.

      – Чи ти не брешеш?

      – Не маю звички брехати.

      – А які маєш звички? Мені розповідали про відьмаків. Я запам’ятав, що відьмаки крадуть малих дітей, яких потім годують магічними зіллями. Ті, хто те переживе, самі стають відьмаками, чаклунами із нелюдськими здібностями. Їх учать вбивати, викорінюють із них усілякі людські почуття та інстинкти. Роблять із них потвор, які мають убивати інших потвор. Чув я, як казали, що саме час, щоби хтось почав полювати на відьмаків. Бо потвор усе менше, а відьмаків – більше. З’їж куріпку, поки вона не вистигла.

      Нівеллен СКАЧАТЬ