Солоденьке на денці пирога. Алан Бредлі

Чтение книги онлайн.

      І врешті-решт цілковитий безрух.

      Хотіла б я сказати, що злякалась, але це було не так. Навпаки. Це було, мабуть, найцікавіше з того, що трапилося за все моє життя.

      3

      Я шугнула вгору західними сходами. Найперше, що мені спало на думку, це збудити тата, але на півдорозі мене зупинила якась перешкода – щось невловне змусило покинути цей замір. Від Даффі й Фелі не було користі в надзвичайних ситуаціях, нічого доброго з їхньої вовтузні не вийшло б і тепер. Якомога хутчіше й тихіше я метнулася нетрями будинку до невеличкої кімнатки, що тицьнулася нагорі до сходів, якими можна було піднятися з кухні, і злегенька постукала у двері.

      – Доґґере, – гукнула я пошепки. – Це я, Флавія.

      За дверима була мертва тиша, і я знову потарабанила.

      Минуло дві з половиною вічності, перш ніж я почула, як Доґґер човгає капцями по підлозі.

      Посунутий засув голосно тарахнув, і двері обережно прочинилися, утворивши кількадюймовий просвіт. Повз мою чуйну увагу не минуло, що Доґґер змарнів на виду. Здавалося, він не стуляв очей усю ніч.

      – Там на городі труп, – сказала я. – Мабуть, ліпше буде, якщо ти підеш поглянути.

      Поки я переминалася з ноги на ногу й гризла нігті, Доґґер кинув на мене погляд, у якому можна було розпізнати щось схоже на докір, і щез у темряві кімнати, щоб опорядити своє убрання. За п’ять хвилин ми вже були на стежці поміж городиною.

      Вочевидь, трупи для Доґґера не були дивиною. Ніби роблячи це все своє життя, він став навколішки, притис два пальці до шиї трупа, щоб намацати живчик. За погаслим, непритомним поглядом я здогадалася, що його там немає.

      Далі без поспіху підвівся, обтираючи невидимий бруд із рук, неначе вони якимось чином були заражені.

      – Я дам знати полковникові, – сказав Доґґер.

      – Хіба не слід зателефонувати до поліції? – запитала я.

      Довгі пальці Доґґера шкрябали неголене підборіддя. Скидалося на те, що він мізкував над невідь-яким важливим питанням: користування телефоном у Букшоу не заохочувалось.

      – Авжеж, – нарешті озвався він, – думаю, слід.

      Удвох тихою ходою ми попрямували в будинок.

      Доґґер зняв телефонну слухавку й навіть притис її до вуха, але я бачила, що його палець ніяк не відпускав важеля. Він якийсь час сапав ротом і геть сполотнів на виду. Його рука почала зрадливо тремтіти, і я злякалася, що слухавка зараз упаде додолу. Цілком безпорадний, він бликнув на мене.

      – Що ж, – сказала я, забираючи телефон собі, – не турбуйся, я зможу.

      – Бішоп-Лейсі, 221, – промовила я в слухавку. Чекаючи на з’єднання, я подумала, що Шерлока потішив би такий збіг.

      – Поліція, – офіційним голосом викарбувало на іншому боці лінії.

      – Це констебль Ліннет? – допевнилася я. – Вас турбує Флавія де Люс із Букшоу.

      Мені ніколи раніше не доводилося цього робити, тому я вирішила покладатися на речі, чуті по радіо й бачені в кіно.

      – Хочу СКАЧАТЬ