Народження Сталевого Щура. Гаррі Гаррісон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Коли двері нарешті розчинилися, я пропустив уперед наелектризований натовп, потім неквапливо рушив слідом. До роботи!

      Треба йти туди, де зберігають гроші. Попри те що, слава Богу, я все майже забув свої перші відвідини цієї божевільні, все-таки пам’ятав, що платили за атракціони пластиковими жетонами (мій батько видавав мені такі штуки в обмеженій кількості, такій обмеженій, що її вистачало лише на кілька хвилин). Тож сьогодні перше завдання – знайти джерело жетонів.

      Легко! Бо жетоновидавач – мета першого паломництва всіх інфантильних невдах у стінах луна-парку. Будівля, схожа на перевернутий конус для морозива, розцяцькована прапорцями, а зверху ще й із програвачем, який видавав музику, що, вочевидь, призначалася для позбавлення відвідувачів слуху. На землі, припасоване до фундаменту будівлі, розташовувалося коло клоунських торсів. Кондиціонери забезпечували життєдіяльність клієнтів, щоб ті з комфортом розлучалися з грошима. Нетерплячі юнацькі руки тицяли бакси в долоні пластикових роботів. Долоні стискалися, гроші зникали, а з рота клоуна сипалася купа жетонів, які треба було збирати у спеціальний посуд. Огидно, але так, здається, вважав лише я.

      Як гроші потрапляють до будівлі, тепер зрозуміло. Залишалося дізнатися, як їх звідти забирають. Я обійшов навколо бази й побачив, що роздавальні апарати оточують її не повністю. Ззаду, у схованці з дерев і чагарників, до неї примикала невелика прибудова. Продовживши свій шлях через чагарники, я наштовхнувся на охоронця, що стовбичив біля дверей, на яких не було жодної таблички.

      – Ти заблукав, хлопче? – привітно запитав він. – Тут лише для персоналу.

      Я оминув охоронця й кинувся до дверей, фотографуючи їх на ходу.

      – Мені треба до туалету! – верещав я. – Мені сказали, тут туалет!

      Важка рука схопила мене за комір і виставила з кущів на доріжку:

      – Нема тут туалету. Геть звідси!

      Я пішов. Дуже цікаво. Ніякої сигналізації, замки Глабб – надійні, але застарілі. Що ж, мабуть, мені починає подобатися луна-парк.

      Довелося тинятися там до темряви й чекати, доки атракціони закриють. Від нудьги я спробував Льодові Гірки, де пасажири мчали крізь макет крижаної печери, а різні речі, що начебто повмерзали в стіни, мали додавати драйву, час від часу падаючи на них. Сховище Піратів здавалося не набагато цікавішим. Щоб тримати марку, я ще долучився до п’янких задоволень Країни Солодощів і Болотяного Монстра. Нарешті час настав. Жетони припинили видавати за годину до закриття парку. З найближчого спостережного пункту я з жадібною цікавістю стежив, як броньований фургон забрав велику кількість залізних контейнерів. Ще цікавішим виявилося те, що, коли гроші вивезли, охорона також зникла. Очевидно, вважала, що ніхто при здоровому глузді не лізтиме досередини, щоб красти жетони.

      Один божевільний, проте, знайшовся. Із сутінками я для стороннього ока приєднався до натовпу, що квапився до виходу. Але не виходив. СКАЧАТЬ