Стократ. Марина Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ була ані рівна, ні тверда. Глиця ввібрала всю вологу довгої зливи. Розійтися було ніде – сосни обступали вузьку стежку, мов цікаві глядачі.

      Меч закрутився в правій злодієвій руці, та так, що завило під клинком вологе повітря. Злий був неприємно вражений: ця людина не повинна так поводитися зі зброєю. Несподівана сила й спритність не поєднувалися з іншими його повадками. Це наче золота клямка в сільській убиральні; Злому, який умів бачити таємні зв’язки, протиріччя різало очі.

      – Не хочу тебе поранити, – злодій наступав. – Віддай мені меча. Я дам тобі грошей… трохи.

      Злий задкував, виставивши перед собою зброю. Він багато разів перемагав полчища уявних ворогів, однак ніколи не виходив проти справжнього супротивника.

      Злодій, здавалося, не знав утоми. Меч виписував у його руці вісімку, і було ясно, що він насправді не збирається ранити Злого, а хоче тільки налякати. Він добрий: міг би вбити в першу хвилину двобою, але не бажає зла впертому хлопцеві…

      На мізинці його правої руки блискав камінь. Навіщо людині надівати перстень перед двобоєм на мечах? Та ще й на праву руку?!

      – Я віддам тобі меча, – сказав Злий.

      – Розумник. Поклади на землю.

      Злодіїв клинок перестав обертатися. Злому стало холодно від розуміння – якщо я вмру, то прямо зараз, між цими двома митями…

      І він стрибнув уперед.

      – Гей, щеня, покараю!

      Злий щосили відкинув зброю супротивника вгору, пірнув під загрозливий зблиск сталі і дотягся до злодія – самим кінчиком меча.

* * *

      Ріпка нічого не зрозумів. Щойно меч був легкий і рухався наче сам собою – і раптом рука одерев’яніла, й клинок потяг униз.

      Потім бризнула кров. Ріпка бився без рукавичок; він подивився на свою руку й побачив, що мізинець висить на клаптику шкіри.

      Клаптик обірвався, й мізинець полетів у потоптану глицю. Разом з ним полетів перстень.

      Од вигляду крові перехопило дух. Хлопець стояв перед ним, піднявши меча.

      – Помилуй…

      Він випустив зброю. Кров хльостала, заливаючи весь світ, і Ріпка не бачив нічого, крім власної крові.

      – Ти сам напросився, – після короткої паузи сказав хлопець. Голос його звучав рівно й зовсім спокійно.

      – Помилуй…

      – Та плювати мені на тебе. Живи.

      Ріпка зрозумів, що стоїть на колінах, стискаючи праву руку лівою. Перстень пропав, закотившись у глицю, зате відрубаний палець валявся тут-таки, жахливо знайомий – і вже чужий.

      – Ганчірку… Перетягти…

      – Цю?

      Ріпка повернув голову. Хлопець тримав його мішок в одній руці, а в другій – вовняну тканину з візерунком «гусяча лапка».

      – Ні! Тільки не…

      Хлопець проникливо посміхнувся.

* * *

      Цю ніч Злий знову провів у лісі й на самоті. Ночівля під кронами, у спокої та вогкості, була в сто разів миліша, ніж сон на гостинному дворі, в димній СКАЧАТЬ