Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Закурили. Яскраві вогники сигарет мерехтіли в темряві, нагадуючи світлячків.

      – Мабуть, поламався паровоз, – обізвався унтер-офіцер.

      Вони прислухались. Літаків не чути було. Вибухів також.

      – З вас хто-небудь бував у Ротенбурзі? – поцікавився слюсар.

      – Кажуть, це старовинне місто, – мовив Гребер.

      – Ти в ньому бував?

      – Ні. А ти?

      – І я ні. Що мені там робити?

      – Тобі поїхати б у Берлін, – сказав чоловік-миша. – Відпустку дають лише раз. А в Берліні є що подивитися.

      – Для Берліна в мене немає грошей. Де там жити? У готелі? Я хочу до своєї сім’ї.

      Поїзд рушив.

      – Нарешті, – відгукнувся бас. – Я вже думав, що нас тут поховають.

      Крізь сутінки пробилося сіре світло. Потім воно стало яскравішим, і знову відкрився ландшафт. Він видався їм кращим, ніж будь-коли. Усі товпилися коло вікон. Надвечір’я було немовби напоєне вином. Їхні очі мимоволі шукали свіжих воронок. Але не знаходили жодної.

      Через кілька зупинок із поїзда зійшов чоловік з басом. Потім унтер-офіцер і ще двоє. Годиною перегодом уже й Гребер почав упізнавати знайому місцевість. Сутеніло. Синій серпанок повив дерева. Будинки, села, пагорби перестали бути конкретними предметами – це був лише ландшафт, який раптом заговорив. Він підступав з усіх боків, солодкий, приголомшливий, сповнений несподіваних спогадів. Він утратив чіткі обриси й деталі і був нічим іншим, як передчуттям повернення, саме передчуттям, а не поверненням; але саме тому вражав неймовірно. Алеї примарливих видінь перетинали його, і не було їм кінця.

      Назви станцій Греберові були вже добре знайомі. За вікном пропливали місця, куди раніше він виїжджав на прогулянки. Раптом пригадався запах суниць, живиці, лук, розігрітих на сонці. Ще кілька хвилин, і з’явиться місто. Гребер зібрав свої речі. Він стояв і виглядав перших будинків.