у Падуї залишилася тільки молодь, щоб захищати місто. Там же осіли й мешканці Монселіче та інших сусідніх пагорбів, пойняті тим самим страхом перед напасниками. Коли ж Аквілея упала і Аттіла сплюндрував Падую, Монселіче, Віченцу і Верону, падуанці й найзаможніші переселенці зосталися жити в лагунах під Ріво-Альто, де людність цієї провінції, названої колись Венецією, приєдналася до них, гнана тими самими напастями. Так під тиском обставин вони покинули благодатні й родючі місця й почали жити на ґрунтах ялових, диких і позбавлених будь-яких вигод. А проте така сила людей, зібраних в одному місці, незабаром зробила його не тільки придатним, але й сприятливим для життя. Вони запровадили свої закони, лад і убезпечили себе серед напастей і руїни, яких зазнала Італія, завдяки чому потуга їхня і слава примножилися. До цих перших пересельців приєдналися і багато мешканців міст Ломбардії, які повтікали від жорстокості Клефа, лонгобардського царя, від чого місто розрослося ще більше. Отож у часи Пипіна, франкського царя, коли він на прохання папи прийшов вигнати з Італії лонгобардів, при укладенні угоди між ним і грецьким цісарем з’ясувалося, що дуки Беневентські і венеційці не коритимуться ні тому, ні тому, а зможуть тішитися повною незалежністю. Окрім того, нестатки, що змусили цей люд жити серед води, присилували їх подумати й про те, як їм, безземельним, достойно прожити на морі. Їхні судна рушили в плавання по всьому світу, а місто наповнювалося розмаїтим крамом, якого потребували громадяни інших країн, які й почали навідувати і збагачувати Венецію. Довгі роки венеційці не думали про інші завоювання, окрім тих, які могли б підсобити їхній торгівлі: з цією метою вони здобули кілька портів у Греції і в Сирії, а за послуги, надані французам у перевезенні їхніх загонів до Азії, дістали у власність острів Кандію. Поки вони провадили таке життя, їхнє імення було грізне на морях і шановане в цілій Італії, отож їх нерідко обирали арбітрами в різних суперечках. Ось чому, коли між спільниками виникла незгода при розділі підкорених земель, вони звернулися до Венеції, і вона віддала Бергамо і Брешу роду Вісконті. Проте з плином часу самі венеційці захопили Падую, Віченцу і Тревізо, а потім Верону, Бергамо і Брешу, а також інші міста в королівстві і в Романьї, і, пойняті хіттю все більшої потуги, стали жахати не лише італійських властителів, а й чужоземних. Наприкінці всі об’єдналися проти них, і одного дня вони втратили володіння, які придбали протягом стількох років коштом величезних зусиль. І хоча в останній час вони повернули собі дещо з утраченого, одначе колишньої потуги і слави їм відзискати не пощастило, і живуть вони, як і інші італійські панства, лише ласкою інших.
XXX
Коли папську тіару надів Бенедикт XII, то побачив, що втратив усі свої володіння в Італії. Побоюючись, як би їх не захопив цісар Людовік, він вирішив заприятелювати з усіма, хто окупував землі, які раніше належали імперії, щоб вони підсобили йому в обороні Італії від зазіхань цісаря. Ось він і оприлюднив декрет,
СКАЧАТЬ
