Вибрані новели. Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ додому, ідім.

      — Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!

      — А тепер пиймо на «будьте здорові»; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як пімремо, аби наші кості зогнивали в наші землі.

      І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в середині, та кріпко обіймала обох руками, та проводила пісні:

      Лишень моя мила,

      Як голубка, сива,

      Вона спати не лягає!

      Дитину колише,

      Дрібне листя пише,

      З буйним вітром розмовляє…

      Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли, і Данило вертав додому.

      А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а червоне сонце кинуло їх тіні через межі, далеко по землі.

      ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ

      Городчик до бога ридав: сонечка, ой сонечка!

      Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка.

      Ще просьби не доказала, а вже похилила жмит цвіту понад жовте листя.

      Каже вона:

      «Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг, біленька, та й вже усихати?!

      Краями квіт мій застиває. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменший, що ще жовтавий.

      В полуднє приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерті. Не приходи вже. Най зів’яну разом з найменшим листочком жовтавим.

      Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.

      Або приходи до мене зранку та будь до вечора. Найко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею».

      Сонечко схилило з полудня, і рожа похилила голову, як маленька дитина.

      Стрімголов звисала та шептала: сонечка, ой сонечка!

      ГРІХ

      Вдова Марта давно хора, хоче вмирати, бо закликала до себе свої дві сестри і приятельки. Гості посідали на лаву коло постелі і під вікнами, а Марта з подушок каже:

      — Не набула-м си на цім світі, не натішила-м си, а нагрішила-м… Дохтор каже, що кожда моя година дарована, та тому вібачєйте, що-м вас закликала від роботи.

      Відкинула від рота жмут сивого волосся, роззявила білі губи, аби надихатися.

      — Смерть, сестри, болюча, а моя смерть проклєта буде навіки межи людьми. Гріх маємо такий, що ні мій чоловік не годен був вітримати, ані я, жилава баба, не годна-м го донести до краю…

      Роззявила рот і пальцями хльопала з миски води в нього, аби могти своє сказати.

      — Знаєте, що-м кликала ксьондза вже кілька раз, аби сповідатиси, та й сповідала-м си, але правди-м не сказала, відай, тому, що шелестить на нім риза, або тому, що дуже дивитьси в очі, або тому, що язик не повертаєси… Сказати другому свій гріх, людський гріх, такий гріх, що всі люди ним грішні, але аби мій сказати, то треба зуби розважити червоними кліщами, аби палахкотіли, як ладан на різдво…

      Її сестра, Марія, СКАЧАТЬ