Вибрані новели. Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ гріб. Був я там раз. Сидів межи тими гробами, і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов з могили. Лиш вишневий цвіт з гробів летів за мною, як коли б тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов.

      Ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:

      Ой не коси, бузьку, сіна,

      Бо ся зросиш по коліна.

      Та най тота чайка косить,

      Що набакир шапку носить…

      ВИВОДИЛИ З СЕЛА

      Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця.

      На подвір’ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя, — тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили.

      За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч — десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.

      — Ти вже йдеш, синку?

      — Йду, мамо.

      — А ти ж на кого нас покидаєш? Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка. Підійшов до сина тато.

      — Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.

      — Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану… Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!

      Взяла сина за рукави та повела до хати. Мир подався д’воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.

      — Синку, — питався тато, — а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає?

      Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.

      — Гай, ходім. Мама не пускала.

      — Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже і, відай, сам не прийдеш.

      Ймила сина за ноги.

      — Воліла бих ті на лаву лагодити!

      Пішли.

      Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.

      Переходили ліс.

      Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.

      За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:

      — Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-ем, то забудьте, але благословіть у далеку дорогу. Всі поскидали капелюхи.

      — Повертайси здоровий назад та не забавлєйси. Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.

      — Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню.

      — СКАЧАТЬ