Вибрані новели. Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнайомі. То Семен старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:

      — Славайсу Христу, люди добрі! Відки ви і як вас маю звати?

      — Ми буковинські, война вігнала нас із дому; я є Данило, а це коло мене моя жінка Марія, стара вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька, також з дітьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете.

      — Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жінка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче.

      — А це в мене перша, уже п’ятдесят років, як за мною, та тепер здуріла, та поховаю я єї десь на роздорожу, бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з фіри виділа наше село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як не вздріла вже свого села, та заніміла. Та сидить отут німа межи внуками…

      — Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в свої хаті, то вони, як пташечки, б’ютьси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них німа буде… А підіть ви до великої хати та перед святим Николаєм проведіть єї молитву; може, народитьси в ні слово.

      То оба старі затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба

      мовчала.

      — Загубила вона свої слова коло своїх свєтих та й там їх відшукає. Знов на приспі.

      — Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми

      молодими землю свою покинули?

      — Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а другий раз — москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві… Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара божа спустиласи на нас за гріхи цілого світа. І від тєжкої руки господа милосердного я пробував кров свою, діти мої, забрати в мир хрещений.

      — Кличуть вечєріти, Даниле, а бога не гнівіть своїм нерозумним жалем.

* * *

      — Їжте та досєгайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушіймо цеї гіркої, та, може, старі наші плечі від землі відвернутьси вгору.

      Вечеря не була нікому мила, лиш оба діди попивали горівку та також страви не

      брали в рот.

      — Ідіть ви, діти, спати зі своїми дітьми, най вам бог ясні сни намалює, а ми, старі, ще побудемо.

      — Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би щось сказав вам.

      — Я розум і гнів лишив на своїм подвір’ї; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах, та без гнізда.

      — Старий птах най гнізда СКАЧАТЬ