Їжа. Італійське щастя. Олена Костюкович
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Їжа. Італійське щастя - Олена Костюкович страница 33

Название: Їжа. Італійське щастя

Автор: Олена Костюкович

Издательство: ""Издательство Фолио""

Жанр: Кулинария

Серия:

isbn: 978-966-03-6927-6

isbn:

СКАЧАТЬ був створений у Мілані, в кав’ярні «Дзукка» (Zucca) 1857 року. До об’єднання Італії міланці пили «барбаяду» (barbajada) – за ім’ям винахідника Доменіко Барбайа (Domenico Barbaja, поч. XIX ст.): шоколад, змішаний з кавою і збитими вершками. Пили ще й «аґер» (agher) з лимона з тамариндом, а також знаний для читачів французьких детективів «оршад» (orzata – ячмінний сироп з подрібненим динним насінням і мигдалевим молоком), марсалу, вишневий сироп…

      Але «Кампарі» у ті далекі часи, природно, іще не було винайдено. А от коли Італія в 1860–1862 роках сформувалася з багатьох дрібних окремих держав, то на ознаменування національної єдності була побудувана Міланська галерея і вигаданий новий аперитив. Кав’ярня «Дзукка», де змішали перший «Кампарі», досі ціла і дивиться вікнами з Міланської галереї на Домський собор. Історична скрупульозність вимагає зазначити, що спочатку кав’ярня «Дзукка» була розташована за кілька кроків від нинішнього місця і мала назву «Гаспарі Кампарі» за ім’ям власника і, як на те, винахідника славетного напою. Далі кав’ярня переїхала на своє теперішнє місце і змінила назву на «Кампаріно». Потім вона змінила ще кілька назв, аж до сьогоднішньої «Дзукки». Та хоч би там як, а «Кампарі» вперше змішали саме тут і лише згодом додумалися розвозити по всьому світу.

      Слоу Фуд

      Заснована в 1989 році асоціація «Слоу Фуд», як зрозуміло з її назви, покликана протистояти наступу фастфуду на побут сучасної людини.

      За повсякчасним прискоренням ритму життя і підвищенням продуктивності сучасні люди починають нехтувати такими дрібницями, як нюанси смаку і кольору, назви і форми. У такий спосіб вони збіднюють себе і в результаті знижують якість цього ж таки прискореного життя. Тим часом смаки є національним багатством, а рідкісні смаки – колекційними експонатами, з належною їм музейною табличкою на пергаменті історії.

      Пафос виступів «Слоу Фуду» простий. Ми володіємо цінностями, які в очах культури є музейними. Нехай же музеї колекціонують ці раритети, а ми їх розмножимо і станемо споживати. Радіймо, смакуймо багатство! Інакше через поспіх трапляється безглуздя: працюючи безперервно, робимось біднішими.

      Врятуймо і всіляко помножмо те цінне, чого потім не відродиш! Кодове слово руху «Слоу Фуд» – «біорозмаїття». Дитині ясно, що генетичну комбінацію, якщо вона зникне з земної кулі, потім не буде звідки взяти.

      Асоціації належить велика заслуга: вона розбудувала структури, куди охоче приходять люди, щоб перезнайомитися між собою і зайнятися у вільний (або в робочий) час порятунком продуктів, що зникають. Тобто зникають біологічні різновиди. Гени. Рятувати їм випадає не тільки гени, але також книжки, слова, технології. Заняття моральне, престижне і радісне – все розгортається на тлі смачної їжі, під приємні пахощі, якими тягне з казанів.

      Чи не вперше «Слоу Фуд» почав бити на сполох на початку 1990-х, коли з’ясувалося, що вимирає порода корів «Бурліна» (vacca Burlina), з молока якої виробляють сир «Морлакко дель Ґраппа» (Morlacco del Grappa) – спецпродукт області Венето. Укрупнені та інтенсифіковані тваринницькі господарства практично припинили розводити цих корів. На початку 1990-х років СКАЧАТЬ