Вікна застиглого часу. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

      – Як то не я? – обурився я. – Хто ж іще?

      – Твій тато! От хто! – зловтішно повідомив Місько, і, видно, ця здогадка покращила його настрій, бо сльозинки в очах зникли.

      Я йому, звичайно, не признався, що риму до «губки» випитав таки в тата. Але все решта – моє.

      – Ах, так! Не віриш! Ну добре, пішли в садок, я при тобі напишу ще одного вірша.

      Ми сіли в траву, і я почав працювати над черговим шедевром:

      Місько розпачливо колупався у носі.

      добивав я Міська.

      Місько люто сопів і вовтузився. Нарешті не витримав:

      – Досить!

      – Але я можу ще дуже довго писати.

      – Не треба! – верескнув він. – Що я тобі зробив?

      – Нічого. Чому ти бісишся?

      – Бо ти зрадник.

      – Я – зрадник?

      – Ти за моєю спиною навчився писати такі гарні вірші! – і Місько заплакав.

      – Не плач, – втішав я. – Ми ці вірші підпишемо вдвох: «Юрко і Місько». Добре?

      – Ні, не добре. Краще «Місько і Юрко».

      – Але ж це я їх склав.

      – Ну і що? А хто твій найкращий кумпель?

      – Ти.

      – От і підписуй: «Місько і Юрко».

      Оскільки честолюбство на ту пору ще в мене не розвинулось, то я хутко пристав на його пропозицію, і ми помирилися. Правда, ненадовго. Ще того-таки дня Місько не витримав і ляпнув:

      – А все-таки я сильніше її люблю.

      – Чому ти? – обуривсь я. – Ми ж домовилися, що будем її любити однаково.

      – Але я сильніше.

      – Неправда!

      – А от і правда! Ти б зміг задля неї вмерти?

      – Вмерти? – я задумався. Бабця розповідала, що померлі живуть на небі. Я глянув у небо – воно було чисте й порожнє. Там навіть не було будки з морозивом. Ні, вмирати мені якось не хотілося. Але ж не міг я признатися в цьому! – Вмерти? – перепитав я. – Запросто.

      – Бреши більше.

      – Та я за Нуську! – вдарив я себе в груди. – За Нуську я не те що вмерти, а й… – тут я затнувся й гарячкове почав перебирати в пам’яті все, що для мене дороге, але дорогого було дуже багато. – Та я за неї мій новий моряцький костюм віддав би! От!

      Моряцький костюм був предметом заздрості не одного Міська. Проте він не здавався.

      – А я за неї отруюсь!

      – І я.

      – І ти?

      – А ти думав!

      На якусь хвилину запанувала мовчанка. Нарешті він процідив крізь зуби:

      – Я за неї точно отруюсь.

      – А я, думаєш, не точно?

      – Ну добре, давай разом труїтися.

      – Давай.

СКАЧАТЬ