Вікна застиглого часу. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

      – Але мені потрібна Ілаялі!

      – …бо там темно…

      Жінка йде до дверей, насторожено вичікує.

      – Я не піду, доки ви мені не покажете її! Куди ви її сховали? Що ви зробили з нею?

      Жінка благальним голосом:

      – Слухай, скажи йому, скажи йому… хай іде…

      – Я не піду… я не…

      – Вона… її нема… вона вмерла… стільки років… від неї нічого вже там не зосталося… її могилка під в’язами… там написано… там… Йдіть!

      – Там написано «Йдіть»?

      – Хіба ти не бачиш – він божевільний!

      – То вона мертва?!

      Він сахається від мене, відмахується руками від мого крику, наче від полум’я, що обпікає його обличчя довгими язиками.

      – Та це ж не вона мертва, а я! Я! Я! Хіба ви не бачите? Перед вами труп, який давно вже розклався! Ви не чуєте запаху? Підійдіть ближче! Не бійтеся хробаків – вони приручені, вони своїх не кусають!

      Жінка ховає обличчя в долонях.

      – Йдіть!

      – Ах, ви хочете мене спекатися? Я знаю – ви спалили її! І то не попіл старих рейтузів, а попіл бідолашної Ілаялі! За що ви її спалили?

      – Змилуйся над нами! Змилуйся над нами!

      Вони обоє проказують ці слова невідомо до кого, але з такою вірою в голосі, що я зрозумів – ці слова не до Бога звернені.

      – В кого ви просите милосердя? В диявола? Дарма! Просіть у мене! На колінах просіть, щоби я змилувався! Посипте голови попелом!

      І тут я знову глянув у дзеркало і вже не уздрів там кімнати, вже нічого там не було, тільки густий сизий туман клубочився в ньому, знизу піднімалися срібні бульбашки, лопалися з глухим тріском, а вдалині зникали дві ледве видимі постаті, зменшуючись на очах. Раптом з’явилася чиясь біла вузька долоня з розчепіреними пальцями і затулила від мене ті дві постаті, а тоді й сама розчинилася в тумані, але ще перед тим, як туман мав розсіятись, там мигнули знайомі зеленаві очі, то були очі Ілаялі, і коли туман зник, я побачив у дзеркалі пустир, я відвів очі від дзеркала, озирнувся довкола і побачив лише пустир: сірі купи каміння, оплетені повійкою, оточені будяками, а над ними літали комахи, і повітря переливалося і бриніло. Високо в небі – голос яструба.

      Враз у моїй горлянці розмотався клубок розпачливого вереску:

      – Це неправда – вона живе!!!

      Будяки осудливо закивали головами.

      – То її нема?

      До кого я звертався?

      – І не буде ніколи-ніколи?

      Яструб знову закричав, і видко було, як він стрімко падає у траву і за мить злітає вгору, а в кігтях б’ється якась тваринка і страшно пищить, і той писк нагадує мені мій власний голос, і я вже не чую під собою ніг і біжу пустирем, а назустріч мені – крислатий горіх, до гілок якого почеплена гойдалка. Колись він ріс на подвір’ї Ілаялі, вона дуже любила гойдатись. (Гойда-гойда! Вище, вище! Гойда!) Тваринка пищить так пронизливо, і мені здається, СКАЧАТЬ