Вікна застиглого часу. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що казати. Кому не подобаються мої очі, може в них не дивитися.

      Коли говорить, тіло його тремтить, а кістляві пальці з силою стискають худі коліна так, начеб уявляв собі, як душить мене за шию. Я ковтаю повітря…

      – Я й не дивлюся…

      – Чуєш? – підхоплює жінка. – Він дивиться на лічильник.

      – Дивиться на лічильник… – повторює чоловік за нею і зітхає.

      – Чи можна мені оглянути грубку?

      Біля грубки я намагаюся згаяти трохи більше часу.

      «Як у них дізнатися про Ілаялі?»

      Я обмацую труби, дверцята, навіть попіл беру на палець і безглуздо розглядаю. Попіл гарячий, а грубка ледве тепла. Отже, в грубці не палили, а тільки щось спалювали. Може, листи, які я писав до неї?

      Ми тоді писали одне одному листи. В кутику аркуша малювали червоним олівцем великі вуста й цілували їх, надписавши: «Я тут поцілував» чи «поцілувала», перечитували вечорами і захлиналися від щастя.

      – Що це за попіл? Ви спалювали папір?

      – Це попіл моїх старих рейтузів, – відказує жінка і заливається реготом.

      Між її зубами багато слини, слина вся в білих дрібних бульбашках, все її тіло, наче настояне на дріжджах тісто, трясеться в спазмах сміху, і кожна складка на її велетенському животищі трясеться від сміху, і жмут чорних волосинок, що виткнувся з бородавки на підборідді, теж трясеться і… Господи, невже це вона породила Ілаялі?

      Щось треба казати… щось казати…

      – Один мій знайомий…

      Вони насторожуються, не приховуючи ворожих поглядів.

      – …шукає квартиру…

      Вони думають: що йому треба?

      – …І я… у вас нема… е-е… часом…

      Перекидаються очима, наче м’ячиками.

      – …кімнати?

      Глухим голосом жінка проказує, наче молитву, яку щойно завчила:

      – У нас… немає… вільної… кімнати…

      – Шкода, – зітхаю я, – бо якщо…

      – Ні, в нас немає вільної кімнати, – перебиває чоловік.

      – …якщо вас тільки двоє…

      – Нас не двоє.

      Отже, вона жива? – мало не скрикнув я. І мені вже хочеться кинутися до них із обіймами… А сходи, виходить, збрехали? Навіщо?

      – …але навіть якщо вас троє, то…

      Раптом він мов шаблею:

      – Нас не троє!

      А тоді встає з ліжка, заточуючись. Він із зусиллям примушує себе стояти, хоч це йому й нелегко. Я мимоволі задкую до стіни.

      – І не четверо, і не п’ятеро, і не десятеро!

      Плює мені тими словами в обличчя, і вони розтікаються по мені, хляпають на підлогу і там перетворюються на білу слизь. Я кидаю погляд на дзеркало і не бачу там цього чоловіка, хоч воно й висить за його плечима.

      – Чого ви від нас хочете? Ви з…

      – Ні, я не з міліції… І не з… Я з газової контори.

      – Чого ж ви тоді…

      – Я ж кажу: мій товариш…

      – То СКАЧАТЬ