Соло для Соломії. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ мужа, з яким одну тико ніченьку й провела, прийшло, і дитина того передчасно на світ появилася, добре, що вижила.

      Такою була Луциха, що назавше зосталася вдовою, хоч охочих на вдовину лакоминку не бракувало.

      – Та знаю, чого прийшла… – сказала вона Соломії. – Піду-но, руки помию та помолюся, з чистими руками тре’, хоч, мабуть, і направду гріха на душу беру.

      Луциха молилася довго, а тоді стала і ще раз над Соломією помолилася. І взялася розпитувати, що в останні тижні почуває Соломія, коли саме нудить неї, чого найбільш їсти хочеться, на що дивитися. А тоді поклала надовго руку на голову гості та так стояла мало не годину, начеб про щось своє думала. Соломія сиділа на старому засмальцьованому стільці, боялась повурхнутися. Страх і розкаяння, що прийшла сюди, перемішувалися у ній в дивне місиво й породжували якісь химерні картини. То вона кудись бігла, то вже ніби й не бігла, а летіла, генби птаха, хотя і велика, а легка, і бачила під собою внизу й хату їхню (свекрушину, подумала, али поправилася, що таки їхню), й двір, і вулицю, й квітучу нічийну вишню в кінці вулиці, навпроти хати старого Хоми Бадиляки. А тоді вже стала сама тою вишнею.

      «Та вона таки чарівниця», – подумала Соломія й начеб прокинулася із напівсну, напівдивної казки.

      – Якася тривога, з дитиною не пов’язана, у тебе на серці, – озвалася Луциха. – Нє, нє, не треба мині ніц казати, то твоя печаль, що як надвоє розріжеш, то й до купи не складеш і черв’яка з хитрим оком всередині побачиш.

      «Хіба черв’яки мають очі?» – подумала Соломія, та змовчала.

      Зате Настя наказала їй дивитися в очі та при цьому думати про щось приємне, а потому про заповітне, а ще пригадати таке, що, мо’, з вечора забула.

      Приємне?

      Думала про Тарасика з Васильком, заповітне, щоб усі були живі й здорові, ой, і про замочений з вечора горох – те, що забула. А ведмедеве око, що знов перед зором з’явилося, прогнала геть.

      – Слава Богу, додому вернулася, – почула, як сказала незрозуміло Луциха і звеліла живота показати.

      Соломія соромливо куфайку та станіка, а там і кофтину підняла – дивіться, бабо, животик ще начеб ледь-ледь припухлий тико. Баба подивилася, провела руками (ще би вухом не притулилася, подумала Соломія), легесенько натисла і сказала:

      – Все. Можу порадувати – дівчина у тибе буде, можеш не сумліватися.

      – Ой, спасибочки, дєкую привельми, бабо Настуню, – Соломія ледь не цьомкнула бабу. – Господи, якби ж так було.

      – Отож не мені, а Господу і Матері Божій дєкуй, – сказала Луциха. – З їхньої волі тобі буде даровано дитя. А я що? Баба, котра навчилася дечому, мо’, й гріховному, али ж як радість комусь подарую, то самій на душі теплішає.

      – Я вам за те… Я вам за те…

      Соломія заметушилася і вузлик з салом та яйцями бабі в руку тицьнула.

      – Господи, СКАЧАТЬ