Соло для Соломії. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Дивчєта… Вона тоже кликала, з особливим покликом, а він мовби не чув.

      «Чо ж ти, Степурчику, такий несміливий?» – не раз подумки дорікала Соломія.

      На вечорницях на краю лавки сидить, очі, на які солом’яний чуб спадає, опускає, зітхає чогось. Дивчєта (та й хлопці) піджартовують, а то й одверто насміхаються, а він голову ще нижче й тико паленіє увесь, мовби маківка посеред поля. Два рази одважився з вечорниць провести, бо ж і жили неподалік, через три хати, то від слова до слова десяток, а то й два возів могло проїхати. Раз до руки тико й торкнувся.

      – Ну, того, пушов я, – наостанок.

      – Йди, бо оно місяць за хмару ховається, темно буде, – кепкувала Соломія. – Вовчики з-за тину виглядають.

      І приснула. Сміх покотився під ноги, по вулиці, відбився об дерева у садку. А Степан, Степанко, Степась? Ще більше знітився, навіть оглєнувся. Мовби справді вовків боявся.

      «Степанку, Степасю, горе ти моє», – озвався Соломіїн голос тепер із середини неї самої, голос був теплим і наче зримим, маленькою дівчинкою сказаним, котра йшла до хлопчика, щоб його погладити по білій солом’яній голові. Ось-ось дівча простягне руку, і хлопчикові стане тепло. Та на неї дивилося ведмедеве око. Наче справжнього ведмедя, що стояв перед нею пораненим, тамував у собі ревіння од болю, а з ока текла сльоза і десь тем під шкірою гасла, пропікаючи нутрощі. Між ведмедем і нею раптово з’являвся Антін, брав Соломію на дужі й сміливі руки, ніс через річку, до своєї господи, а ведмідь-Степанко безсило ревів, безсило й розпачливо, й од того реву ховалася звірина домашня й тулилися одна до одної дві берізки на острові посеред їхньої річки Мережки. Острова вже не буде, коли Соломія вмиратиме, його з’їсть меліорація, річка звузиться, та крик-ревіння летітиме і все не могтиме подолати воду і берега, що тулиться до землі, до води і цілого світу. Око, його поблиск згадає Соломія, а тепер їй робиться трохи зимно.

      А тепер… вона думає (ото й звістка!) про те, що, певно, зновика груба.[2] Два тижні, як затрималися місячні, ніколи так не затримувалися, хіба коли Василька ци Тарасика носити в собі починала. Певно, втретє…

      Пора б уже дочку мати. Така її новорічна звістка, начеб принесена перебиранцями. Ов!

      Перебиранці кудись зникають. З очей і начеб з пам’яті. Позаду їх іде ведмідь-набрідь. Соломія стримує себе, щоб не вийти за ними. Хай Антін проведе. Антін проведе, Антін проведе…

      – Що з тобою, Соломко? – питає свекруха.

      – Потому скажу, мамо.

      Надвір вискакують напівроздягнені дітлахи. На них сабанить[3] бабуся – надворі таки ж зима.

      – Давай весну покличемо, – чує Соломія Тарасиків голос, котрий, як і сам хлопчина, народився на початку весни, перед Явдохою, на Тарасія, майже в той день, що дід Тарас, чорно-білий портрет якого в рамці під рушником висить обіч ікон.

      Весна зміцнює Соломіїне бажання довідатися про дитинку – кого ж послав пан Біг? Мо’, й гріх то, али ж як охота… Бо пора мати дівку побіля тих гицелів. Хлопчисьок.

      2

СКАЧАТЬ